Читати книгу - "Інститут"

— Це Донна, — озвався Гекль. — Не зважайте на неї. Вона буде сьогодні на перегляді фільму, але невдовзі, думаю, піде далі. Може, цього тижня. Вигідніші умови, і теде, і тепе. Ну, знаєте.

Місіс Сіґсбі знала. Є Передня половина, є Задня половина… і є задня половина Задньої половини. Кінець маршруту. Вона знову торкнулася волосся. Усе на місці. Звичайно, на місці. Згадала триколісний велосипед, який мала ще дитиною, теплу цівку сечі в штанах, коли їздила вгору і вниз під’їзною доріжкою. Згадала потерті шнурівки. Згадала своє перше авто…

— Це був «валіум»! — закричала дівчина на ім’я Донна. Вона підскочила, перекидаючи стілець. Двоє інших дітей отупіло дивилися на неї, в одного з підборіддя скрапувала вівсянка. — «Плімут-валіум»[81], я знаю! Боже, як я хочу додому! Господи, дай спокій моїй голові!

Двоє доглядачів з’явилися з… звідкись, місіс Сіґсбі не знала звідки. Її це й не хвилювало. Вони схопили дівчинку за руки.

— Так, заберіть її до кімнати, — промовив Гекль. — Але жодних таблеток. Нам вона сьогодні ще потрібна.

Донна Ґібсон, що якось ділилася була дівочими таємницями з Калішею, коли вони ще обидві перебували в Передній половині, почала кричати й звиватися. Наглядачі потягли її геть, волочучи кросівками по килимі. Уламки спогадів у голові місіс Сіґсбі потьмяніли, затим зблякли. Проте гудіння на шкірі, навіть у зубних пломбах, залишилося. Тут воно не вгавало ніколи, ніби гудіння флуоресцентних ламп у коридорі.

— Усе добре? — запитав місіс Сіґсбі Стекгаус.

— Так. Ходімо вже звідси геть.

— Я теж відчуваю. Якщо від цього легше.

Не легше.

— Треворе, можеш мені пояснити, чому тіла в крематорій треба котити саме через місце проживання цих дітей?

— У Бобограді[82] бобів на всіх фатить, — відповів Стекгаус.

— Що? — не зрозуміла місіс Сіґсбі. — Що ти сказав?

Стекгаус похитав головою, ніби намагаючись прочистити її.

— Вибач. Просто щось стрельнуло в голову…

— Так-так, — озвався Галлас. — Сьогодні тут літає багато… скажімо так, загублених передач.

— Я знаю, що це було, — відповів Стекгаус. — Просто мусив це сказати, та й все. Ніби…

— Давишся їжею, — закінчив за нього лікар Галлас, мовби між іншим. — А відповідь на ваше запитання, місіс Сіґсбі… ніхто не знає. — Він хихикнув і торкнувся кутика рота.

Та вже заберіть мене звідси, подумала вона знову.

— Де лікарка Джеймс, лікарю Галлас?

— У своїй кімнаті. На жаль, їй сьогодні не дуже добре. Але вона передає привіт. Сподівається, ви в порядку, як огірочки, цвітете й пахнете, і теде, і тепе. — Він усміхнувся і знову зіграв Ширлі Темпл («чи ж я не краля?»).

8

У кінозалі Каліша висмикнула сигарету з пальців Нікі, востаннє затягнулася з недопалка без фільтра, впустила на підлогу й наступила на нього. Тоді обійняла хлопця за плечі.

— Погано?

— Бувало й гірше.

— Від фільму стане краще.

— Ага. Але завжди є завтра. Тепер я знаю, чого мій тато виглядав як гівно варене, коли мав похмілля. А ти, Ша?

— Усе нормально.

Так і було. Лише незначне пульсування над лівим оком. Увечері припиниться. Завтра повернеться, і дуже навіть значне. Завтра це буде біль, перед яким сховаються всі похмілля, які коли-небудь були в тата Нікі (і в її власних батьків, час від часу): рівний тремкий грюкіт, ніби якийсь демонічний ельф, ув’язнений у неї в голові, лупить по черепу, намагаючись вибратися. Вона знала, що навіть це буде не настільки погано, наскільки може бути. У Нікі голова болить більше, в Айріс — іще більше, і біль не минає щораз довше й довше.

Джорджеві пощастило; незважаючи на його потужні здібності ТК, він поки взагалі майже не страждав від болю. Боліло в скронях і в потилиці, говорив він. Але стане гірше. Так завжди буває, принаймні перед самим кінцем. Що потім? Палата «А». Дзижчання. Гудіння. Задня половина Зад­ньої половини. Каліша поки цього не очікувала, думка про те, що з неї зітруть особистість, досі лякала її, але це зміниться. Для Айріс уже змінилося; здебільшого вона виглядала наче зомбі з «І мертві підуть»[83]. Гелен Сіммз майже дослівно озвучувала відчуття Каліші стосовно палати «А», коли говорила, що будь-що краще, ніж вогники Штазі й пронизливий головний біль, який ніколи не вщухає.

Джордж нахилився вперед, повз Ніка подивився на неї ясними очима, у яких відносно не було болю.

— Він вибрався, — прошепотів він. — Зосередьтеся на цьому. І тримайтеся.

— Триматимемося, — підтвердила Каліша. — Правда, Ніку?

— Спробуємо, — відповів Нік і спромігся на усмішку. — Хоча сама думка про те, що людина, яка настільки погано грає в «коняку», як Люкі Елліс, приведе кавалерію, надто притягнута за вуха.

— Може, в «коняку» він і поганенько грає, зате в шахи — чудово, — сказав Джордж. — Тому поки що не зарікайся.

Один із червоних доглядачів з’явився біля відчинених дверей кінозалу. У Передній половині доглядачі носили бейджі, але тут такого не було. Тут доглядачі були взаємозамінні. Не було й техперсоналу, лише двоє лікарів Зад­ньої половини й іноді лікар Гендрікс. Гекль, Джекль і Данкі Конг. Мерзенна трійця.

— Вільний час закінчився. Якщо їсти не збираєтеся, повертайтеся до своїх кімнат.

Старий Нікі, мабуть, послав би нахуй цього перекачаного примітива. Нова версія просто звелася на ноги, похитуючись і хапаючись за крісло, щоб утримати рівновагу. У Каліші серце розривалося, коли вона на це дивилася. Вони забрали щось у Нікі, а це навіть гірше за смерть. Набагато гірше.

— Ходімо, — сказала вона. — Підемо разом. Так, Джордж?

— Ну, — відповів Джордж, — я планував глянути спектакль «Хлопці з Джерсі»[84] в обід, але якщо наполягаєш…

Отакі ми, три довбані мушкетери, подумала Каліша.

У коридорі дзижчання було набагато сильніше. Так, вона знала, що Люк на свободі, Ейвері повідомив їй, і це добре. А самовдоволені мудаки ще навіть не знають, що він утік, і це ще краще. Проте від головного болю надія не так обнадіювала. Навіть коли біль трохи відпускає, ти все одно очікуєш, що він повернеться, а це особливий вид тортур. А від гуготу, що долинав із палати «А», надія втрачала будь-який сенс, і це вбивало. Вона ще ніколи не почувалася такою самотньою, такою загнаною.

Але я мушу триматися, скільки зможу, подумала вона. Хай що б вони з нами робили тими вогнями й тим сраним кіно, я мушу триматися. Мушу триматися за свій розум.

Вони повільно брели коридором під спостереженням доглядача, не як діти, а як інваліди. Або старигані, що доживають останні тижні в якомусь засцяному госпісі.

9

Ідучи слідом за лікарем Евереттом Галласом, місіс Сіґсбі й Стекгаус, який котив візок, проминули зачинені двері, позначені табличкою «Палата “А”». Із-за дверей не долинало ні лементу, ні криків, але тут відчуття електричного поля було ще сильніше; воно пробігало шкірою, наче невидимі миші. Стекгаус також це відчував. Долонею, яка не штовхала кустарні дроги Морін Альворсон, він потирав гладенький лисий череп.

— Мені це завжди нагадує павутину, — прокоментував він. Тоді Геклеві: — Ви цього не відчуваєте?

— Я вже звик, — відповів той і торкнувся кутика рота. — Це процес