Читати книгу - "Інститут"

Місіс Сіґсбі вразила така зацікавленість, що звучала ледь не ексцентрично.

— Лікарю Галлас, коли у вас день народження? Пам’я­таєте?

— Дев’ятого вересня. І я знаю, про що ви думаєте. — Він озирнувся через плече на двері з написом «Палата “А”» червоними літерами, тоді на місіс Сіґсбі. — Я, прецінь, добре.

— Дев’ятого вересня, — повторила вона. — Тоді ви… хто? Терези?

— Водолій, — відказав Гекль, обдаровуючи її пустотливим поглядом, що ніби говорив: «Ви мене так легко не обманете, моя леді». — Коли місяць у сьомому домі, а Меркурій на одній лінії з Марсом. І теде, і тепе. Пригніться, містере Стекгаус. Тут низька стеля.

Вони пройшли короткий похмурий коридорчик, спустилися сходовим маршем (Стекгаус гальмував візком попереду, а місіс Сіґсбі керувала ним позаду) і підійшли до чергових зачинених дверей. Гекль скористався своєю карткою-ключем, і вони ввійшли в круглу кімнату, де було аж надто тепло. Меблів там не стояло, лише на одній зі стін висів напис у рамці «ПАМ’ЯТАЙТЕ: ВОНИ БУЛИ ГЕРОЯМИ» під брудним вимащеним склом, якому неймовірно бракувало дози «віндексу»[85]. У дальньому кінці кімнати, посередині грубої цементної стіни, був сталевий люк, неначе в промисловому м’ясосховищі. Ліворуч від нього — невеликий екран-індикатор, зараз порожній. Праворуч — дві кнопки, червона й зелена.

Тут осколки думок і фрагменти пам’яті, які мучили місіс Сіґсбі, вгамувались, а скороминущий головний біль, що причепився до скронь, трохи відступив. Це добре, та вона не могла дочекатися, коли вже піде звідси. Вона рідко відвідувала Задню половину, її присутність тут не обов’язкова; командирові армії рідко є потреба навідуватися на фронт, якщо війна йде добре. І хоча вона почувалася краще, перебувати в цій голій круглій кімнаті було просто жахливо.

Галлас також ніби збадьорився — перед ними стояв уже не Гекль, а чоловік, який двадцять п’ять років пропрацював військовим медиком і здобув «Бронзову зірку»[86]. Він випростався й припинив торкатися пальцем кутика рота. Очі проясніли, запитання стали коротшими.

— На ній є якісь прикраси?

— Ні, — відповіла місіс Сіґсбі, пригадуючи відсутність обручки Альворсон.

— Я так розумію, вона одягнена?

— Звичайно. — Місіс Сіґсбі це запитання, незрозуміло чому, образило.

— Кишені перевірили?

Вона перевела погляд на Стекгауса. Той похитав головою.

— Хочете? Якщо так, це остання можливість.

Місіс Сіґсбі поміркувала, тоді відкинула цю думку. Жінка залишила останню записку на стіні ванної, а її сумочка в шафці. Це потрібно буде перевірити, суто для протоколу, але вона не збирається розкривати труп покоївки й дивитися на той безсоромно випнутий язик, просто щоб знайти «Чапстік»[87], трубочку «Тамз»[88] і кілька пожмаканих «клінексів».

— Я ні. А ти, Треворе?

Стекгаус знову похитав головою. У нього цілий рік тримається засмага, та сьогодні він ніби зблід під нею. Прогулянка Задньою половиною і йому далася взнаки. Можливо, нам варто робити це частіше, подумала місіс Сіґсбі. Тримати руку на пульсі. Тоді згадала, як лікар Галлас проголосив себе Водолієм і як Стекгаус говорив про боби в Бобограді. Вирішила, що тримати руку на пульсі — погана ідея. І, між іншим, чи справді Галлас Терези, якщо народився дев’ятого вересня? Щось не зовсім правильно. Хіба не Діва?

— До справи, — промовила вона.

— Гараздоньки, — відповів Галлас і розплився в усмішці від вуха до вуха, яка вже належала Геклеві.

Він смикнув ручку блискучих сталевих дверей і прочинив їх. За ними ховалася чорнота, запах смаженого м’яса і закопчена стрічка транспортера, яка повертала вниз, у темряву.

Той знак треба стерти, подумала місіс Сіґсбі. А стрічку — протерти, доки вона не застрягла й не зламалася. Знову та недбалість.

— Сподіваюся, ви піднімете її без моєї допомоги, — сказав Гекль, не приховуючи широченну усмішку ведучого телевікторини. — Боюся, я сьогодні себе не дуже добре почуваю. Не поїв зранку «Вітіз»[89].

Стекгаус підняв загорнуте тіло й поклав на стрічку. Знизу брезент відігнувся, показалася взута нога. Місіс Сіґсбі відчула потребу відвернутися від потертої підошви, але придушила її.

— Останні слова? — запитав Галлас. — Привіт-прощай? Дженні, ми тебе заледве знали?[90]

— Не клейте дурня, — перебила місіс Сіґсбі.

Лікар Галлас зачинив двері й натиснув зелену кнопку. Місіс Сіґсбі почула шум і скрип, коли брудна конвеєрна стрічка почала рухатися. Звуки припинилися, Галлас натиснув червону кнопку. Екран ожив, на ньому швидко застрибали числа: від 200 до 400, до 800, до 1600 і зреш­тою до 3200.

— Набагато гарячіше, ніж звичайний крематорій, — уточнив Галлас. — І набагато швидше, хоча також забирає трохи часу. Залишайтеся, якщо хочете; з радістю проведу вам повну екскурсію. — Широка усмішка досі не сповзала з його обличчя.

— Не сьогодні, — відмовила місіс Сіґсбі. — Надто зай­нята.

— Я так і подумав. Що ж, тоді, може, іншим разом. Ми так рідко вас бачимо, але завжди відкриті до співпраці.

10

Коли Морін Альворсон почала свій останній спуск, Стіві Віппл наминав макарони з сиром у буфеті Передньої половини. Ейвері Діксон схопив його за м’ясисту, вкриту ластовинням руку.

— Ходи зі мною на майданчик.

— Я ще не доїв, Ейвері.

— Все одно. — Тоді тихіше: — Це важливо.

Стіві зробив останній велетенський укус, витер рот тильним боком долоні й пішов за Ейвері. На майданчику було порожньо, лише Фріда Браун сиділа на асфальті біля баскетбольного кільця й малювала крейдою мультяшних персонажів. Досить гарно. Усі усміхнені. Коли хлопці пройшли повз, вона не звернула на них уваги.

Вони підійшли до сітчастої огорожі, Ейвері вказав на рів у землі й гравії. Стіві витріщився.

— Хто це зробив? Бабак чи шо? — Він роззирнувся, ніби очікував побачити бабака, можливо, скаженого, який заховався під трампліном чи скрутився за пікніковим столом.

— Нє, не бабак, — відповів Ейвері.

— Ейвз, ти ж запросто можеш тут пролізти, зуб даю. Втікти геть.

Та знаю, подумав Ейвері. Але я загублюся в лісі. І навіть якщо не загублюся, човна вже нема.

— Забий. Допоможи мені його засипати.

— Нашо?

— Ну просто треба. І не говори «втікти», як ідіот. «Е», Стіві. Втекти.

Саме це і вдалося його другові, бережи та оборони його Господи. Де він тепер? Ейвері й гадки не мав. Вони втратили контакт.

— Втекти, — повторив Стіві. — Зрозумів.

— Чудово. Тепер допоможи мені.

Хлопці вклякли й узялися наповнювати впадину під огорожею, загрібаючи руками й здіймаючи хмари пилу. Робота була нелегка, й вони швидко спітніли. Обличчя Стіві пашіло рум’янцем.

— Хлопці, ви що тут робите?

Вони роззирнулися. То була Ґледіс, але її звичною посмішкою й близько не пахло.

— Нічого, — відповів Ейвері.

— Нічого, — погодився Стіві. — Просто бавимося в грязюці. Ну, знаєте, півників з болота ліпимо.

— Дайте-но я гляну. Розступіться. — І коли вони не поворухнулися, Ґледіс копнула Ейвері в бік.

— Ой! — скрикнув він і скрутився. — Ой, боляче!

— У тебе що, ПМС чи якась… — почав було Стіві, але отримав свого стусана в плече.

Ґледіс глянула на рів, заповнений лише наполовину, тоді на Фріду, поглинуту своїми художніми справами.

— Це ти зробила?