Читати книгу - "Інститут"

Ґледіс дістала рацію з кишені білих штанів і натиснула кнопку.

— Містере Стекгаус? Ґледіс викликає містера Стекгауса.

Пауза, після чого:

— Стекгаус слухає, кажи.

— Думаю, вам варто підійти на майданчик, якнайшвидше. Мусите на дещо глянути. Можливо, нічого серйозного, але мені це не подобається.

11

Повідомивши керівника служби безпеки, Ґледіс передала Вайноні, щоб забрала хлопців назад у їхні кімнати. Вони мають там залишатися до подальших вказівок.

— Я нічого не знаю про ту яму, — похмуро сказав Стіві. — Я думав, то бабак викопав.

Вайнона наказала йому замовкнути й загнала хлопців досередини.

Прибули Стекгаус і місіс Сіґсбі. Жінка зігнулася, чоловік присів, спочатку оглянули заглибину під сіткою, тоді саму огорожу.

— Тут би ніхто не зміг пролізти, — сказала місіс Сіґс­бі. — Ну, може, Діксон, він не набагато більший за тих двійнят Вілкокс, але більше ніхто.

Стекгаус зачерпнув мішанину каміння й землі, яку хлопці засипали назад, від чого заглибина перетворилася на рів.

— Ти в цьому впевнена?

Місіс Сіґсбі усвідомила, що кусає губи, і змусила себе припинити. Це ж безглуздя якесь, подумала. У нас камери, мікрофони, доглядачі, санітари й покоївки, у нас охорона. Усе це заради групки дітей, таких наляканих, що власної тіні бояться.

Звісно, є Вілгольм, який точно тіні не боїться, бувало й кілька інших, схожих на нього, за всі ці роки. Та все одно…

— Джуліє. — Дуже тихо.

— Що?

— Спустися сюди, до мене.

Вона почала, а тоді побачила, що на них дивиться дів­чинка Браун.

— Марш усередину, — гаркнула місіс Сіґсбі. — Зараз же.

Фріда кинулася геть, обтрушуючи від крейди долоні, залишивши по собі усміхнених мультяшних людей. Коли дівчинка зайшла в кімнату відпочинку, місіс Сіґсбі побачила кількох дітей, що визирали з вікон. Де ж доглядачі, коли вони потрібні? У себе в кімнаті відпочинку, розводять історії з кимось із загону реквізиції? Розповідають брудні жа…

— Джуліє!

Вона опустилася на одне коліно, скривившись, коли гострий камінець уп’явся в шкіру.

— Тут на огорожі кров. Бачиш?

Місіс Сіґсбі не хотіла, проте бачила. Так, кров. Висохла до темно-брунатного, але точно кров.

— Тепер глянь сюди.

Він показав пальцем крізь ромбик огорожі на частково висмикнутий кущ. На ньому також виднілася кров. Коли місіс Сіґсбі роздивилася ці кілька плям, плям зовні, її шлунок провалився і на одну тривожну мить вона подумала, що обмочить штани, як це сталося колись давно на велосипеді. Вона згадала Нульовий телефон і побачила, як її життя в ролі голови Інституту — бо це саме ним і було, не роботою, а життям — зникає в ньому. Що скаже шепелявий чоловік по той бік дроту, якщо вона потелефонує і повідомить, що із закладу, який мав би бути найтаємничішим і найубезпеченішим у країні, не кажучи вже про те, наскільки країні цей заклад необхідний, — втекла дитина, пролізши під огорожею?

Вони скажуть, що їй кінець, безумовно. Кінець і край.

— Усі пожильці тут, — хрипко прошепотіла вона. Ухопила Стекгауса за зап’ясток, уп’явшись нігтями йому в шкіру. Той не звернув уваги. Не зводив погляду з частково висмикнутого куща, ніби загіпнотизований. Він у такій же халепі, як і вона. Не гіршій, гіршого нічого не може бути, але такій же. — Треворе, вони всі тут. Я перевіряла.

— Думаю, тобі краще перевірити ще раз. Згодна?

Цього разу в неї була з собою рація (промайнула думка про зачинені двері стайні після того, як усю худобу вкрали), тож вона дістала її.

— Зіку. Місіс Сіґсбі викликає Зіка. Краще відгукнись, Йонідісе. Бо буде гірше.

Він відгукнувся.

— Це Зік, місіс Сіґсбі. Я пробивав інформацію про Альворсон, як мені сказав містер Стекгаус, бо Джеррі у відпустці, а Енді нема, і я потрапив до сусі…

— Поки що облиш це. Ще раз перевір локаційні чипи.

— Добре. — Його голос раптом зазвучав обережно. «Мабуть, почув моє напруження», — подумала вона. — Секунду, сьогодні зранку все повільно працює… ще трохи…

Місіс Сіґсбі відчула, що зараз закричить. Стекгаус досі дивився крізь огорожу, немов думав, що довбаний чарівний гобіт вигулькне звідкись і пояснить, що тут до чого.

— Є, — озвався Зік. — Сорок одна дитина, присутність і досі повна.

Спокій охолодив її обличчя, ніби бриз.

— Добре, це добре. Дуже…

Стекгаус вихопив у неї рацію.

— Де вони зараз?

— Е… двадцять восьмеро досі в Задній половині, четверо в Східному крилі… троє в буфеті… двоє в кімнатах… троє в коридорі…

Троє — це Діксон, Віппл і та художниця, подумала місіс Сіґсбі.

— І ще один на майданчику, — завершив Зік. — Сорок один. Як я й сказав.

— Зачекай, Зіку. — Стекгаус перевів погляд на місіс Сіґсбі. — Ти бачиш дитину на майданчику?

Вона не відповіла. Це було зайвим.

Стекгаус знову підняв рацію.

— Зіку?

— Кажіть, містере Стекгаусе. Я слухаю.

— Можеш вказати точне місцеперебування дитини на майданчику?

— Е… зараз наближу… десь для цього є кнопка…

— Не треба, — озвалася місіс Сіґсбі. Вона вже помітила об’єкт, що блискотів на денному сонці. Підійшла до баскетбольного майданчика, зупинилася на лінії фолу й підняла його. Повернулася до керівника служби безпеки та простягнула руку. На долоні лежала більша частина мочки вуха з приєднаним до неї чипом.

12

Жителям Передньої половини наказали повернутися до своїх кімнат і не виходити. Якщо хоч когось зловлять у коридорі — жорстоко покарають. Сили безпеки Інституту загалом складалися з чотирьох людей, включно з самим Стекгаусом. Двоє були в містечку Інституту, вони швидко прибули, скориставшись доріжкою для гольф-кара, яку Люк, на думку Морін, мав би знайти, але збився з маршруту менш ніж на сотню футів. Третя членкиня групи Стекгауса перебувала в Деннісон-Рівер-Бенді. Стекгаус не мав наміру чекати, доки вона з’явиться. Денні Вільямс і Робін Лекс із загону Рубінових були на місці, очікували нового завдання, тож залюбки погодилися на місію. До них приєдналися двоє здоровил — Джо Брінкс і Чед Ґрінлі.

— Малий із Міннесоти, — сказав Денні, коли його нашвидкуруч організована пошукова група зібралась і їх ввели в курс справи. — Той, якого ми доставили минулого місця.

— Так, — підтвердив Стекгаус, — малий із Міннесоти.

— Кажете, він вирізав локатор собі з вуха? — запитала Робін.

— Радше відрізав шматок вуха. Мабуть, ножем.

— Ну, все одно, це ж яйця треба мати, — сказав Денні.

— Його яйця в мене будуть, коли дістанемо його, — сказав Джо. — Він, може, й не б’ється, як Вілгольм, але має в очах той погляд «пішли ви всі нахуй».

— Він, найпевніше, блукатиме лісами, загубиться так, що кинеться до нас в обійми, коли знайдемо його, — сказав Чед. Він замовк. — Якщо знайдемо його. У лісі дерев багато.

— У нього кровотеча з вуха і, мабуть, по всій спині від того, як він проліз під парканом, — сказав Стекгаус. — На руках, напевно, теж. Ітимемо за кров’ю, наскільки це буде можливо.

— Було б непогано собаку мати, — озвався Денні Віль­ямс. — Бладгаунда якогось чи старого доброго блутіка.

— Було б непогано, якби він узагалі звідси не втік, — додала Робін. — Під огорожею