Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

— Річере, — сказав Антоні Рокуол, — почому ти платиш за мило, що ним ти умиваєшся?

Річер, який тільки півроку тому приїхав додому з коледжа, був трохи здивований. Він ще не розібрався в своєму батькові, в якому було так само повно несподіванок, як у дівчини на першому балу.

— Шість доларів за дюжину, тату... здається.

— А за костюми?

— Здається, по шістдесят доларів... загалом.

— Ти джентльмен, — рішуче сказав Антоні. — Я чув про молодих аристократів, які платять по двадцять чотири долари за дюжину мила і понад сто за костюм. У тебе стільки, ж грошей для марнотратства, скільки і у них, але ти додержуєшся поміркованості й достойності. Я сам вживаю “Евріку”, — не тільки через сентиментальність, але й тому, що це найчистіше мило на ринку. Все, що ти платиш за шматок мила понад десять центів, ти платиш за погані пахощі та за пакування. Мило за п’ятдесят центів шматок цілком придатне для юнака такого походження, як ти, та такого стану і з такими статками. Ти джентльмен. Вони кажуть, що потрібно три покоління, щоб створити джентльмена. Брешуть! Гроші роблять це значно швидше. Коли є капітал, то все йде, як санки з гори. Гроші зробили з тебе джентльмена. Якого дідька! Вони й мене майже зробили. Я майже такий самий брутальний, нахабний і погано вихований, як і ті обидва аристократи, що живуть по обидва боки вашого дому; вони аж спати не можуть через те, що я засотався між них посередині.

— Є речі, перед якими, пасують гроші, — зауважив молодий Рокуол досить похмурим тоном.

— Не кажи так! — заперечив Антоні, обурившись. — Я переглянув усю енциклопедію, від А до Я, шукаючи речі, — якої не можна було б набути за гроші. Доведеться переглядати ще додаткові томи. Скажи мені, чого не можна купити за гроші.

— Та хоч би, — сказав Річер, — ні за які гроші не можна купити собі місця у вищому колі суспільства.

— Овва! Невже не можна купити? — вигукнув оборонець коріння всілякого лиха. — А де, скажи ти, будь ласка, було б це вище суспільство, якби у першого Астора[226] не було грошей, щоб заплатити за переїзд на палубі?

Річер зітхнув.

— Еге ж, де?.. Я ось до чого це кажу, — провадив далі старий вже не так гучно. — Ось чого просив я тебе зайти. З тобою щось недобре робиться, мій любий. Я вже два тижні помічаю це. На дідька воно? Адже я можу покласти до кишені одинадцять мільйонів готівкою протягом одного дня. А нерухоме майно? Якщо в тебе з печінкою негаразд, то сідай на “Ремблера”! Він набирає оце вугілля й через два дні буде готовий відплисти на Багамські острови.

— Ви майже вгадали, тату... щось ніби печінка.

— Ах, он воно що! — сказав Антоні. — Ну, скажи, як її звати?

Річер почав ходити по кабінету. Цей грубий, старий батько став йому симпатичним. Він був добрим приятелем. Річер вирішив розкрити перед ним свою душу.

— То чому ж ти не освідчишся їй? — сказав старий Антоні. — І вона ж кинеться тобі на шию. У тебе ж і гроші є, і вигляд у тебе непоганий, і достойний ти. Руки в тебе чисті: на них нема слідів мила “Евріка”[227]. Ти був, щоправда, в коледжі, ну та вона не вважатиме цього за провину.

— Не було нагоди, — сказав Річер.

— Влаштуй нагоду, — сказав Антоні. — Запроси її на прогулянку до парку, або покататися, або проведи її додому з церкви. Не було нагоди! Теж мені...

— Ви не знаєте того суспільства, тату. А вона ж частка того потоку, що захоплює суспільство. Кожна година, кожен день, кожна хвилина в неї розподілені наперед. Я повинен домогтися цієї дівчини, тату! Без неї Нью-Йорк для мене — наче нудне болото. І я не можу написати їй... розумієш, не можу я цього зробити.

— Кинь! — сказав старий. — Ти хочеш переконати мене, що при всьому моєму капіталі ти не можеш набути особисто для себе годинку-другу часу цієї дівчини.

— Я занадто пізно зібрався, тату. Вона їде післязавтра, о другій п’ятнадцять, до Європи на два роки. Я побачу її тільки завтра увечері, якусь хвилинку. Вона зараз у Ларгмонті в своєї тітки. Я не можу поїхати туди. Вона не дозволяє. Але вона дозволила мені зустріти її завтра увечері на Центральному вокзалі, о пів на дев’яту. Ми поїдемо в кебі — галопом, звісно, — до театру на Бродвеї, де нас чекатимуть уже її мати та ціла компанія, щоб разом піти в ложу. Ви думаєте, вона слухатиме моє освідчення протягом тих шести-семи хвилин, що випадуть при таких обставинах? Ні, звісно! А який шанс матиму я потім у театрі? Або після театру? Ніякого! Ні, тату, це такий клубок, що його не розмотають навіть ваші капітали. Ми не можемо купити — навіть за готівку — зайвої хвилини часу. Якби ми могли, багачі жили б тоді дуже довго. У мене нема ніякої надії на те, що я зможу поговорити з міс Лентрі до її від’їзду.

— Нічого, Річер, мій хлопчику, — весело сказав Антоні. — Ну, ти можеш тепер іти собі до свого клубу. Я радий, що це в тебе не печінка. Ти кажеш, що за гроші не можна купити часу? Звісно, ти не можеш замовити собі вічність, щоб її запакували й приставили тобі додому. Але я бачив, як батько наш аж ноги намулював, коли йому спадало в голову почати мандрівку по золотих розсипищах.

Увечері приїхала тітка Елен, тиха, сентиментальна, зморшкувата, придушена своїм багатством жінка, що завжди зітхала. Антоні читав у той час вечірню газету. Тітка розпочала дискусію на тему про любовні негоди.

— Він мені у всьому признався, — сказав її брат Антоні. — Я сказав йому, що весь мій поточний рахунок у банку до його послуг. Тоді він почав лаяти гроші. Він каже, що гроші не можуть допомогти.

— Він каже, що суспільних умовностей, не можна зрушити з місця, хоч би запряглося, й десять мільйонерів, — зітхнула тітка Елен. Занадто великої ваги ти надаєш грошам. Багатство — ніщо в порівнянні