Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іншалла, Мадонно, іншалла 📚 - Українською

Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іншалла, Мадонно, іншалла" автора Міленко Єрґович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 143
Перейти на сторінку:
певно, Алаґа більший за Синатру і Маріо Ланзе разом узятих.

— Де ж ти досі був?! — кричить на мене акордеоніст. Каже, що в Алаґи голова розболілася — так схвилювався, що мене нема. Он пішов у номер трохи відпочити перед початком. Рецепціоніст дав йому ключа.

Отакий чудій був Алаґа Ідрізович! Пішов у номер, щоб прилягти перед концертом. Аби лиш люди згодом про це говорили.

За півгодини він вийшов на сцену до оркестру: на ньому білий костюм, лаковані туфлі, зелена сорочка, ніби вчора з Парижа привезена, а замість краватки на шиї хустка шовкова, червоніша за кров, і виглядає так, наче випадково тут опинилася, з душі його витекла крізь два розстебнуті ґудзики на сорочці. Але ж ти й франт, Алаґа, якби нас усіх разом спровадити до англійської королеви на вишкіл, ми б і тоді з тобою не могли тягатися! Але і я не дурень, не даю йому носа задерти, дивлюся на нього так, як і щодня, таким самим поглядом, а він усе знай повертається до мого столу, бачу, що питає моєї оцінки. Ти собі питай, питай, Сейо тобі нічого не скаже. Він тобі не покійний Ізет Комушин, аби казати!

Заграли музики, акордеоніст виводить так, що й не спинити його, і всі чекають, коли ж Алаґа озветься. Все думаєш — ось зараз, а він ніяк. Та коли вже й теравію[98] справили і він заспівав, добре було чути, як повнісінька зала затамувала подих, наче їм голови під воду хтось мав запхати. Мабуть, і я так само зробив, не знаю, не можу сказати, бо Алаґа співав так, як ніхто ніколи не співатиме. Той чоловік не говорить, не дихає і не робить нічого так само, як роблять інші люди, він — чистий спів, інакше його і уявити неможливо. І нехай я тисячу разів з Алаґою розмовляв і більше ночей з ним провів, ніж проживу з моєю Айкою, нехай слухав, як у нього, п’яного, заплітається язик, і двічі на власному горбі тягнув його додому на Ковачі — усе це було ненасправді, поки того вечора в «Централі» він востаннє співав. Якби ж усім так іти, люди б перед Аллагом у чергу ставали, щоб раніше за інших померти.

Зізнаюсь, я заплакав. Але інші теж плакали, не знаю, хто стримався. Кожну з тих пісень я знав так добре, що зазвичай мене вже нудило від слухання і від співання, я навіть уранці, поки голюся, їх не співаю, волію дитячі якісь вигадувати, але тоді, коли слухав його, — здавалося, сам перетворювався на ті пісні. Якщо кохана лежала на смертному ложі, а коханий благав не полишати його — то я був і тією коханою, і тим коханим. Якщо когось вели на страту, то я був тим, кого вели, і тим, хто вів. Ось як того вечора співав Алаґа Ідрізович.

Та коли надійшла моя черга, висохли сльози, розвіялися чари, а білий костюм на Алазі раптом нагадав мені вбрання покійного Ізета Комушина. Прокинулася в мені сила, і я сказав собі: зараз я тебе з землею зрівняю, як Джо Луїс отого гітлерівця[99]!

— Грай «Джулзулейху»!

— Не треба, друже Сейо, не треба «Джулзулейху».

— Грай! — звелів я.

— Не треба, Сейо, не годиться!

Авжеж, я знав, що так не годиться. Тому й вимагав «Джулзулейху», ту одну-єдину севдалінку, що створена для сили. Всі інші не люблять сили, так само як Бог не любить сили, і якщо співак сильний, він повинен битися сам із собою, доки співатиме. Душу свою вбиваєш, навіть якби пекельні муки пройшов — і то було б легше, і все аби заспівати її так, як Алаґа й подібні до нього співають — без жодної муки. І скільки не борешся, все даремно, бо сила тобі не дає. Але ту єдину, ту «Джулзулейху», бач, Алаґа не може заспівати, тому й не співає ніколи, тільки якщо вечірка вже закінчується, всі п’яні, і він думає, що ніхто не почує. Але наступного дня, звісно, всі говорять про те, як він «Джулзулейху» не витягнув як слід. І все, що Алаґа робить ціле життя, — це переконує себе, ніби може, і знову пробує. Та все дарма, бо в ньому нема сили. «Джулзулейха» створена для того, щоб люди могли на справжніх співців казати, буцім нічого вони не варті, або щоб бодай раз сила переспівала душу. Та, може, створена вона і для чогось гіршого, чого я не усвідомлював, поки тієї ночі в «Централі» готувався показати свій голос. Кажуть, що скло у вікнах деренчало і одвірки мало не повивалювалися зі стін; кажуть, що гуло так, як рідко коли і в сильні заметілі гуде, і що земля двигтіла так сильно, аж із неї повилітали дохлі кроти, ще з тих часів, коли місто не було містом; кажуть, що чути мене було аж за сім кварталів, а у восьмому старі бабці відчиняли вікна й прислухалися, чи не надходить Судний день; кажуть, що така сила не котилася Сараєвом, відколи Євген Савойський підпалив Боснію, — так гуркотіла жива снага десять довгих хвилин, на які я розтягнув «Джулзулейху». Стільки часу знадобилося, щоб вона перейшлася садом, порозмовляла з медовою росою, а коли вже все було ясно і з «Джулзулейхою», і зі мною, я пустив голос на одному диханні, і тримав його, і тримав, люди могли б сходити додому перевірити, чи повернулися діти зі школи, і прийти назад, — встигли б раніше, ніж я замовк. Я співав, а сам знай поглядав на Алаґу Ідрізовича: як же йому неприємно, але не стільки через те, що мене така сила-силенна людей почула і тепер говоритиме, що я кращий за нього, — він добре розуміє, що люди говорять і те, чого не думають; ні, Алаґа потерпав, бо я міг таке, чого він ніколи не зможе.

Коли я закінчив, він підійшов, поцілував мене й шепнув:

— Молодчина!

Та краще було б, якби він сказав: «Йоб твою мать селюцьку!». Чи, може, не краще, а просто мені приємніше, і життя моє, може, потім не пішло б іншим шляхом. Та я не винувачу Алаґу, боронь Боже, просто кажу, як було б краще для мене і для нього.

Хтозна, скільки було їх — тих, які дорікали мені за те, що на прощальному вечорі Алаґи Ідрізовича я співав «Джулзулейху» і що співав її не як годиться, а як не можна співати, та вголос ніхто мені й кривого слова не сказав. Та

1 ... 75 76 77 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іншалла, Мадонно, іншалла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іншалла, Мадонно, іншалла"