Читати книгу - "Американські боги"

У Тіні защипало в очах, і він повернувся на інший бік.

Він подумав про Середу, і ця думка відчинила ще віконце: тепер він спостерігав за тим, що відбувалось у Мотелі номер шість. Дві фігурки пестилися і вовтузилися у напівтемряві кімнати.

Він відчув себе вуайєристом, тож змусив думки звернуть на щось інше, аби повернутися у тут-і-тепер. Він уявляв велетенські чорні крила, які лопотіли крізь ніч — до нього, він бачив озеро, яке простягнулося під ним, і арктичні вітри, які дихали холодом на землю, перетворюючи все, що ще могло текти, на твердь, і торкалися всього морозяними пальцями, у сотні разів холоднішими за пальці будь-якого мерця.

Його дихання поступово вирівнювалося. Йому більше не було холодно. Він чув, як здіймається вітер, як він гірко завиває довкола будинку, і на мить йому навіть здалося, що він розрізняє слова.

Якщо він уже мав десь бути, то чому б не тут, подумав Тінь і заснув.

Поміж тим. Розмова

Дзень-дзелень.

— Панно Вороно?

— Я слухаю.

— Ви Саманта Чорна Ворона?

— Ага.

— Ви не проти, якщо ми поставимо вам кілька запитань, шановна?

— Ну, власне, я проти.

— Не треба так реагувати, шановна.

— Ви поліцейські? Що ви взагалі таке?

— Мене звуть Град. А це мій колега, агент Шлях. Ми розслідуємо зникнення двох наших співробітників.

— Як їх звали?

— Перепрошую?

— Скажіть мені, як їх звали. Я хочу знати їхні імена. Ваших співробітників. Скажіть, як їх звали, і може, я вам і допоможу.

— Гаразд. Їх звали агентом Каменем і агентом Дубом. А тепер ви не проти, щоб ми поставили вам кілька питань?

— Народ, ви що, підбираєте імена, просто тицьнувши пальцем у щось, що перше трапиться вам на очі? «О, ти будеш агентом Тротуаром, він — агентом Килимом, привітайтеся обидва з агентом Літаком»?

— Дуже смішно, юна особо. Перше питання: нам треба знати, чи бачили ви цього чоловіка. Ось. Можете взяти фотографію, щоб роздивитися.

— Ого. Прямо в профіль, з цифрами внизу... Ну і здоровило... Але милий. А що накоїв?

— Співучасник пограбування банку кілька років тому. Був водієм. Його спільники вирішили залишити все награбоване собі і втекти. Він розлютився. Знайшов їх. Ледь не вбив голими руками. Штат уклав угоду з людьми, яких він скривдив: вони свідчили проти нього і отримали умовні терміни, а Тінь загримів за ґрати на шість років. Відсидів три. Але якби ви спитали мене, то таких як він треба просто замикати і викидати ключа.

— Воу-воу. Ніколи не чула, щоб хтось таке казав в реальному житті. Принаймні вголос.

— Казав... що, пані Вороно?

— Награбоване. Це не те слово, яке люди говорять там і сям. Може, в кіно. Але не в реальному житті.

— Це не кіно, пані Вороно.

— Чорна Вороно. Моє прізвище Чорна Ворона. Друзі кличуть мене Сем.

— Добре, Сем. А тепер, щодо цього чоловіка...

— Ви не мої друзі. Можете називати мене «пані Чорна Ворона».

— Слухай, ти, хитрожопа мала...

— Все в порядку, агенте Шлях. Сем... Перепрошую, я мав на увазі пані Чорна Ворона, хоче допомогти нам. Вона законослухняна громадянка.

— Шановна, ми знаємо, що ви допомагали Тіні. Вас бачили з ним, у білій «Шеві Нова». Він підвозив вас. Заплатив за вашу вечерю. Чи розповідав він щось, що могло б допомогти у нашому розслідуванні? Двійко наших найкращих людей зникли.

— Я ніколи його не зустрічала.

— Ви зустрічали його. Будь ласка, не припускайтеся помилки і не тримайте нас за дурнів. Ми не дурні.

— Що ж. Я зустрічаю купу народу. Може, я його і бачила, та вже забула.

— Пані, співпраця — найкращий вихід для вас.

— А то що? Познайомите мене зі своїми друзями, агентом Обценьки та агентом Пентоналом?

— Шановна, ви робите собі цим погану послугу.

— Господиииии... Вибачте. Ще щось? Тому що зараз я скажу вам «до побачення», зачиню двері, а ваш друзяка агент Машинка забере вас обох звідси геть.

— Ми запам’ятали ваше небажання співпрацювати, шановна.

— До побачення.

Хрясь.

Розділ десятий

Повідаю я таємниці,

Та про правду я змовчу.

То й жени мене до сну повік-віків

Том Вейтс, «Tango Till They’re Sore»

Усеньке життя у темряві і бруді: ось що наснилося Тіні його першої ночі у Приозер’ї. Жило собі дитя, дуже давно і дуже далеко з океаном — у землях, де сходить сонце. Та в його житті не було світанків, тільки тьма днів і сліпота ночей.

Ніхто не говорив до нього. Він чув людські голоси знадвору, але розумів людську мову не краще, ніж пугукання сов чи скавчання собак. Він пам’ятав — чи думав, що пам’ятає — одну ніч. Давно, півжиття тому, до нього зайшла людина, із тих високих людей, що завжди заходять до нього, але не вкрила його і не нагодувала, а притисла до грудей і погладила. Від неї приємно пахло. Вона схлипувала. Крапельки води падали з її обличчя на його. Він налякався і гучно заволав зі страху.

Вона поспіхом вклала його назад на купку соломи і втекла геть із хижі, замкнувши за собою двері.

Він пригадував ту ніч і цінував той спогад. Так само, як пригадував солодкавий качанчик капусти, терпкість слив, хрускіт яблук і жирний смаколик — смажену рибу.

Тепер вогонь вихоплював із темряви обличчя, і всі вони дивились, як уперше і востаннє його виводять із хижі. То он як виглядають люди... Він виріс у темряві і дотепер не бачив облич. Усе було новим. І таким дивним. Світло вогнища сліпило. Його повели за мотузку, обвиту довкола шиї, до місцинки між двома вогнищами. Там на нього чекав чоловік.

І коли перше лезо зблиснуло у світлі ватри, а з натовпу почулися підбадьорювання і сміх, дитя, що мешкало у темряві, сміялося й забавлялося з натовпом, радісне і вільне.

А тоді вістря опустилося.

Тінь розплющив очі і зрозумів, що змерз і зголоднів, а на вікнах його квартири намерз ізсередини шар льоду Мабуть, подумав він, надихав за ніч, а воно взялося кригою. Він устав із ліжка, тішачись, що не мусить вдягатися, пошкріб скрижілу шибку. Трохи льоду зібралося під нігтем і