Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Вона витягла два клаптики напівпрозорого шифону і шовкові стрічки. Прошепотіла заклинання, і клаптики перетворилися на широкі носові хустки з петлями з боків.

– Що це за дурниця? – скривилася Кхибра.

– Сядь! – замість пояснень скомандувала Офутта.

Кхибра сіла на ліжко. Гномка дістала коробочку з олівцем.

– Очі заплющ.

Тролиця слухняно заплющила очі. Офутта спритно підвела олівцем брови та намалювала довгі стрілки.

– Розплющуй очі й дивись угору.

Подруга слухняно зробила і це. Я почала розуміти, що вона хоче зробити: видати нас за жінок народів Шиараттали. Вони носили на обличчях такі вуалі, які приховували від сторонніх очей частину обличчя. Те ж саме гномка проробила і зі мною. Після простягнула руку за винагородою. Кхибра вилаялася, але кілька срібняків дала.

Гномка закріпила вуалі на наших зачісках. Ми на тремтячих ногах вийшли з кімнати. Акрідено, не полишай нас! Допоможи!

– Я піду вперед, а ви за мною. Чекаю вас біля входу.

Офутта горошинкою скотилася сходами та вийшла надвір. А ми з Кхиброю, намагаючись не наступати на поділи суконь, повільно спустилися вниз. Як і слід було очікувати – на нас ніхто не звернув жодної уваги. Найманки похмуро ходили навколо тих, хто пив і їв, і зрідка кидали погляди на тих, хто заходив у таверну. Нас вони – хвала богині удачі – не помітили.

Офутта схопила мене за руку і потягла в інший від таверни бік.

– Кхибро, якщо що, то зустрічаємося біля виходу з Вайге-Нора. Ти місце запам’ятала?

– Так, – заспокоїла мене тролиця. – Тримай, – вона простягнула мені жменю золотих монет, – знадобляться.

Ми обійнялися, побажали одне одній удачі й розійшлися. Гномка впевнено вела мене за собою. Ми довго йшли. Закінчилися казкової краси споруди. На вулицях стало малолюдно. Рідкісні ліхтарі освітлювали провулки Вайге-Нору. Дуже схоже на ситівський район нетрів. Хтозна, може і тут є нетрі?

Ми дійшли до похиленої будівлі, яка кричала, що їй потрібен ремонт. Гномка озирнулася на всебіч і штовхнула двері. Ми увійшли всередину. У ніс ударив запах гнилі та грибів.

– Не відставай! – голос Офутти почувся з глибини будинку.

Я кинулася за нею. Ми пройшли кілька кроків, гномка пошарила по непримітній шафі, яка місцями була вкрита пліснявою й відсунула якусь поличку внизу. Частина шафи від’їхала вглиб і вбік.

– Іди за мною, – наказала гномка і ступила в отвір, що відкрився.

Я зробила крок за нею. Ми опинилися у вузькому проході. Я підхопила поли сукні, щоб не забруднити. Запах цвілі та грибів посилювався. Ми йшли слабо освітленим проходом. Я уважно дивилася під ноги: не вистачало тільки впасти та, якщо не згорнути шию, то зламати ногу або руку. А гномка навряд чи дотягне мене на собі.

Попереду з’явилося зеленувате світло. Немов з-під землі перед нами виникла дивна людина. Людина? Ні, це був троглодит. Пухирчаста товста шкіра вкрита слизом, велика голова з червонуватим гребнем. Він був схожий на маленького дракона, тільки без очей. З одягу на ньому – тільки сірі грубі штани. Троглодит жестом зупинив нас і принюхався.

– Офутто! Ти приходитимеш у гості? Приносити трави? – поцікавився він загальносвітовою мовою.

– Привіт, Юсе, ні. Я до тітоньки Іккхі. Трави принесу наступного разу.

– Тітонька чекатиме на тебе. А з тобою хто? – троглодит принюхався. – У ній погана кров починає проявлятися, – він ткнув у мене довгим скорченим пальцем із кривим кігтем.

О, ні! Не хочу бути звіром!

– Саме тому ми й ідемо до тітоньки Іккхі, – зітхнула Офутта, наче вона це робить безкоштовно.

– Тоді, поспішати! – троглодит пішов уперед.

Рухався він безшумно й швидко. Незабаром перед нами виникла печера. Ми увійшли вглиб. Я застигла від картини, що відкрилася перед моїми очима: круглі будинки з дахами-капелюшками, які дуже нагадували боровики. Й скрізь, скрізь – гриби! Повно-повнісінько грибів! На стінах печери, біля хат, на дахах, на тинах – усюди гриби! Такого достатку я ніде не бачила: товсті й тонкі, на довгих викривлених ніжках і без них, круглі й пластинчасті, трубчасті й із товстими капелюшками. Як же їх багато! Одні гронами звисали вниз, немов виноград, інші ніби ліани обплітали стіни печери, треті величезними сім’ями розкинулися внизу, четверті міцно влаштувалися на тинах і трималися за них, як маля за соску, а їхні капелюшки, наче глиняні горщики, відбивали тьмяне світло гнилушок. А які в них кольори! Від звичних коричневих і рудих до темно-синіх і яскраво-малинових. Я ніде у своєму житті не бачила такої кількості грибів! Якщо не придивлятися до них, то можна було побачити не гриби, а строкатий килим на стінах печери.

– Чого рота роззявила? – схопила мене за руку гномка. – Час плине!

– Як тут гарно!

– Ось станеш якоюсь ящіркою або вовчицею, помилуєшся красою, ще й темному магу служити будеш, – розсерджено забубоніла Офутта і потягла мене до широкого будинку, біля якого стояв той самий троглодит, який привів нас сюди.

– Тітонька готова вас прийняти, – радісно повідомив він.