Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Хитрюга дістала з сумки маленький флакончик із ніжно-рожевим лаком. Таким самим, яким були покриті її нігті.

– Називай ціну, – насупилася Кхибра.

– По п’ять срібняків з кожної, – скривила нижню губу гномка. – І це дуже середня ціна за манікюр у вашому становищі.

– Хапуга! – озвучив мої думки Шафран.

– Зараз роздавлю! – пригрозила Офутта.

– Бе-бе-бе! Хоч сто разів! Я оживу!

– Шафране, лети до храму Ліссейли, – попросила я фамільяра. – Уважно все оглянь. Особливо статую богині. Запам’ятай усі дрібниці, навіть найнезначніша деталь може виявитися важливою.

– Слухаюся, хазяєчко! – Шафран підлетів до вікна.

Кхибра відчинила стулку, і щитник зник у напівтемряві підземелля.

– Піду до таверни, – наче виправдався пан Хурлапий. – Їсти хочеться. Вам щось принести?

Шлунок жалібно стиснувся, нагадуючи про те, що непогано було б підкріпитися. Але мені зараз явно не до цього.

– Дякую, пане Флюне, ми згодом поїмо, – відмовилася від трапези я.

– Як хочете, юні леді.

Гном пішов. А Офутта взялася за наші руки. Ця маленька гномка багато чого вміла. Така ніде не пропаде! Нігті дивним чином стали дуже короткими й акуратними. А ельфійський лак зробив їх схожими на рожеві перлини.

– Що в тебе за брудна пов’язка на руці? – гномка скосила очі на прихований від сторонніх очей браслет Самаекеша.

– Це не твоя справа, – висмикнувши долоню з її чіпких маленьких рук, відповіла я. Не вистачало, щоб вона побачила браслет.

– Що, ще один укус перекиданця?

– Ні.

Розповідати, що в мене там я не збираюся. У цей момент у кімнату влетів зелений магоптах і незрозумілою мовою щось вигукнув і розтанув у повітрі.

– Що він сказав? – кинулася я до гномки.

– Тобі пощастило. Тітонька Іккхі може тобі допомогти, руда. Тільки потрібно поспішати. Обряд триває понад годину.

– Кхибро, – я повернулася до подруги, – нам потрібно розділитися. Інакше не встигнемо. Дай мені флая. Про всяк випадок.

Кхибра дістала з сумки непримітного птаха. Я засунула його в кишеню штанів. Кинувши короткий погляд на сукню, я озирнулася на гномку:

– Сукню можна сховати?

– У шафу? – гномка здивовано підняла брови.

– У сумку.

– Зімнеться, – у голосі почулися нотки невдоволення.

– Тоді я піду в ній, – скидаючи на підлогу сорочку, сказала я. – Штанів знімати не буду. Хто зна’, що може статися?

Гномка пирхнула і, схрестивши на грудях руки, демонстративно відвернулася. Я швидко вдягла сукню. Ах, як же все-таки вона майстерно зшита!

– Кхибро, допоможи затягнути, – попросила я подругу.

Тролиця швидко затягнула шнурки. Ні, я просто повинна бачити своє відображення! Я попрямувала до вбиральні, де, як я і припускала, висіло дзеркало.

З нього на мене дивилася бліда мордочка з високою зачіскою. Маленька жаднюга навіть замаскувала моє ластовиння. Якщо гарненько придивитися – зблизька мене впізнати можна. А ось здалеку – я зовсім несхожа на ту руду дівчину, яка видавала себе за рабиню.

Кхибра теж вбралася в сукню. Я глянула на подругу – їй дуже личив темно-синій колір. Дуже дивно, але сукня зробила її трішечки пихатою, як Ши-Ранса. Згадала я цю індичу ельфійку і настрій зіпсувався ще більше. Накаркала! Знайшли не те що пригоди, а халепу. Ще й з наслідками. Як тепер нам бути з Кхиброю? Вороги не удавані, а справжнісінькі. Гаразд, грім не вдарить, свиня не з’їсть. Коли виберемося з Ісліньяру, тоді й буду вирішувати, як бути далі. А зараз потрібно думати, як встигнути до опівночі виконати завдання і не стати перекиданкою.

Я допомогла затягнути Кхибрі сукню, і ми вийшли в таверну. Знизу доносився гомін голосів. Десь було чутно, як бард грає на лютні, десь реготали дівки. Дзвеніли келихи, смачно пахло їжею. Їжа. Шлунок знову нагадав про те, що перекусити й не завадило б, але не зараз. Не зараз. Ми щойно хотіли спуститися сходами, як інтуїція підказала мені сповільнити крок. Я зупинилася і, розсунувши руки, зупинила Офутту з Кхиброю. Краєм ока, я помітила, що біля шинквасу стоять найманки.

– Кажи, – голосно сказала Тайхарна, – ти бачив руду товстулю і тролицю?

От же ж паскуда! У самої ані шкіри, ані пики, а туди ж, обзиватися! За товстулю я б її качалкою поміж очей тріснула б! Хоча, порівняно з худими найманками я і справді була завеликою.

Ми зупинилися і затамували подих. Спускатися далі було небезпечно.

– Гм, ти думаєш, що в цьому шинквасі я буду роздивлятися відвідувачів? – почувся густий низький голос. – Сьогодні велика гра. Тому шукай їх у гральному будинку.

Ми позадкували назад до кімнати, не чекаючи, коли найманки побачать нас.

– Що робити? Щоб вони в Марсулу звалилися! – обурювалася я.

– Є ідея, – хитро усміхнулася гномка і порилася в сумці.