Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

й покотилося вниз, немов у глибоку прірву, і я застигла там, на дорозі, приголомшена жахіттям, яке не мало обрисів чи назви. Щоб не впасти, я наосліп витягнула вперед руку, виборсуючись з темних хвиль густої темряви, яка огорнула мене, піднявшись з долини розпачу. Земля, здибившись і захитавшись, пішла у мене з-під ніг, бо, коли я подивилася на вікно братового кабінету, фіранка на мить відслонилася і щось глипнуло звідти на мене. Ні, я не можу сказати, що бачила обличчя чи чиюсь людську подобу. Це було якесь невідоме створіння, чиї очі палали вогнем і дивилися на мене з обличчя настільки безформного, як і мій страх; вони світилися злом, у них відбивався моральний розклад. Я стояла, здригаючись, немов у лихоманці, переживаючи невимовний страх та огиду, і цілих п'ять хвилин не могла поворухнути й пальцем. Діставшись дверей, я прожогом кинулася вгору до кімнати мого брата й постукала у двері.

— Френсісе, Френсісе, — кричала я, — заради Бога, відізвися. Що це за страхіття у тебе в кімнаті? Вижени його, Френсісе, прожене його геть від себе!

Я почула шум, як від шаркання ніг, що повільно і якось дивно сунули до дверей, і якийсь здавлений, схожий на булькіт звук, наче хтось з усіх сил намагався заговорити, а тоді сам голос, переривчастий та приглушений, і слова, які я ледве розуміла.

— Тут нікого немає, — долинуло з кімнати, — прошу мене не турбувати. Сьогодні я не дуже добре почуваюся.

Я розвернулася, нажахана й безпомічна, бо не могла нічого вдіяти і не розуміла, чому Френсіс мені збрехав, адже те, що я бачила у вікні, хоч і на якусь частку секунди, виглядало надто реальним, щоб бути видінням. Я сіла, свідома того, що в кімнаті було ще щось, що я бачила, коли на мене вирячились ті вогняні очиська і я ледь не знепритомніла від страху. Раптом я згадала. Звівши вгору очі, я на мить побачила те, що відслонило фіранку, і вже тоді знала, що той мерзенний образ навіки закарбується в моїй пам'яті. То була не рука: не пальці, а чорна кукса відхилила фіранку. Нечіткі обриси та незграбні рухи якоїсь звіриної лапи відбилися тавром у моїй свідомості, коли мене з головою накрили темні хвилі жаху, стрімко потягнувши на дно. Я ціпеніла від думки про ту жахливу істоту, що оселилась у кімнаті мого брата. Підійшовши до дверей його кабінету, я знову покликала брата, тільки цього разу не отримала відповіді. Того вечора до мене підійшла служниця і пошепки сказала, що протягом трьох днів їжа, яку вона регулярно залишала біля дверей, так і стояла на порозі неторкана. Служниця стукала у двері, але у відповідь чула тишу і щось схоже на шаркання ніг. Минали дні, але ніхто так і не торкався до їжі, яку залишали на порозі дверей кімнати мого брата. Скільки я не намагалася достукатися до нього, він мені не відповідав. Слуги почали запитувати у мене, що відбувається. Всі в домі були перелякані не менше, ніж я. Кухарка сказала, що у перші дні, відколи мій брат зачинився у себе в кімнаті, вона чула, як він щоночі виходив і блукав будинком, а якось двері в холі відчинилися і знову зачинилися, та ось уже кілька ночей як не чути жодного звуку. Нарешті настала кульмінація. Я сиділа в похмурій кімнаті у сутінках ночі, коли тишу пронизав страшний крик, і я почула тупіт ніг по сходах. Я застигло сиділа, коли до кімнати нерішуче зайшла служниця — бліда й перелякана.

— О, міс Гелен, — зашепотіла вона. — Заради Бога, міс Хелен, скажіть, що це? Погляньте на мою руку, міс, гляньте на мою руку! Я підвела її до вікна й побачила на її руці мокру чорну пляму.

— Не розумію, — мовила я. — Може, ви поясните мені, що трапилося?

— Я щойно прибирала у вашій кімнаті, — почала вона. — Я саме застеляла постіль, коли на мою руку зненацька щось ляпнуло. Я глянула вгору, а там, з почорнілої стелі, прямо на мене падали якісь чорні краплі.

Я кинула на неї нажаханий погляд і закусила губу.

— Ходімо зі мною, — сказала я. — І прихопіть із собою свічку.

Моя спальня була під кімнатою брата, і, зайшовши досередини, я відчула, що вся тремчу. Глянувши вгору на стелю, я побачила темну мокру пляму, зрошену чорними каплями, і калюжу якоїсь жахливої речовини на білому простирадлі.

Я побігла сходами нагору і голосно загрюкала у двері.

— О Френсісе, Френсісе, мій любий братику, — кричала я, — що з тобою трапилося?

А тоді вслухалася. Крім приглушених звуків, схожих на шум води, що кипить і вивергається, більше нічого не було чути, тож я крикнула гучніше, але не почула нічого у відповідь.

Незважаючи на те, що доктор Хеберден сказав мені більше не турбувати його, я все одно пішла до нього і зі сльозами, що градом котилися по моїх щоках, розповіла йому про все, що трапилося. Він вислухав мене з незворушним, похмурим обличчям.

— Лише заради пам'яті вашого покійного батька, — врешті мовив він, — я піду з вами, хоч і не в змозі чимось зарадити.

І ми пішли. На темних, тихих вулицях уже кілька тижнів панувала страшенна спека і засуха. У світлі ліхтарів я бачила бліде обличчя доктора, а коли ми дісталися до нашого дому, у нього почали тремтіти руки. Ми не стали баритися, а зразу ж піднялися сходами нагору. Я тримала в руках лампу, а він голосно й рішуче вигукнув:

— Містере Лестер, ви мене чуєте? Я мушу вас побачити. Відгукніться!

У відповідь ми не почули нічого, крім того здавленого звуку, про який я вже говорила.

— Містере Лестер, я чекаю. Негайно відчиніть двері, інакше я їх виламаю. — А тоді він крикнув так, що його голос відлунням покотився поміж стінами.

— Містере Лестер! Востаннє наказую вам відчинити двері.

— Ох! — зітхнув він після хвилини важкої тиші, — ми дарма гаємо час. Будьте такі ласкаві, принесіть мені кочергу чи щось на кшталт цього.

Я побігла в маленьку кімнату, розташовану в глибині дому, де зберігався різний непотріб, і знайшла важкий, схожий на струг інструмент, що міг би стати доктору в пригоді.

— Чудово, — сказав він, — думаю, це підійде. Попереджаю, містере Лестер, — він голосно закричав у замкову шпарину, — зараз я ламатиму двері