Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Минуло вже три місяці з того часу, як віконт Леон Д'Альбон, Вищий Магістр Блискавки, став учнем в Архімага Землі Грегора Грейткіллс. І якщо раніше віконт щиро вважав представниками найнебезпечніших магічних напрямів некромантів і піромантів, то після такого короткого терміну шляхетний чародій повністю переглянув свою думку. Бо ці маги Землі – справжнісінький жах! Принаймні, якщо вони справді цікавляться найвищим мистецтвом магії і примудряються дожити до рангу Архімага.

За час його вимушеного, спровокованого даною зп’яна обітницею стажування, його тут щотижня намагаються зжерти. Буквально. І не якісь там вороги, ні. І не моторошні монстри, на битви з якими його відправляє «мудрий» наставник. Ні. Стабільно раз на тиждень віконт боровся за своє життя (а часом – і за честь з гідністю), коли черговий експеримент пришелепуватого на всю голову, але, поза сумнівом, найвидатнішого мага Землі виривався на свободу.

Заморські кактуси, які прагнули начинити тіло мага смертельно-отруйними колючками. Білка розмірами з пустельного елефанта, що намагалася потягнути віконта, наче горіх, в своє кляте дупло. Гніздо сапфірових мурах, які так само дорогоцінні (особливо на вагу, у найближчій лавці ювеліра), як і небезпечні. Адже цим дрібним гадам практично начхати на враження Блискавкою, а самі вони своїми дорогоцінними жвалами здатні прогризти навіть латний обладунок! Та що казати, лише минулої суботи його намагалося задушити ромашкове поле, до якого він прийшов заспокоїти розбуркані нерви! Але тут нема на кого жалітися, сам, дурна голова, надав Архімагу Землі таку ідею…

І всі ці напасті – лише цього місяця. Про кущі м'ясоїдної троянди, що тепер ростуть тут і там на території провінції і які є головною прикрасою і постачальником обгризених скелетів грабіжників і демонів, що вижили, на місцеві цвинтарі чи канави, навіть згадувати не варто. Ці мразоти пахучі (як звав їх сам Леон) прагнуть скуштувати графської крові ще з моменту переїзду Архімага зі Смарагдової Садиби до замку Хейзел. Хоча, як божився Леонові наставник, жодної особистої неприязні там немає. Його трояндам абсолютно начхати, кого жерти. Просто Д’Альбон крутиться перед їхнім «носом» найчастіше. Свого творця, звичайно ж, вони не чіпатимуть за будь-яких обставин, най там що. Навіть якщо він танцюватиме на їх голівках королівського гопака. Вони навіть пахнути перестають і не хитаються від вітру, коли Грегор проходить повз.

А, власне, інших людей тут, в замку, і немає! Лишень результати експериментів Архімага над тваринами, дріади, духи, перевертні та десятки големів усіх мастей, що представляються рідкісним гостям, як замкові статуї. Ось і виходить, що навіть замковий кухар, усміхнений дядько, що має воістину божественний талант куховаріння, з погляду різних напіврозумних рослин є небезпечнішим, ніж Вищий Магістр! Ще б пак, вищий перевертень з тридцятирічним стажем лісоруба в їх розумінні – це ж волохата машина смерті!

Відверто кажучи, найближче поселення, що містить у собі контингент, який хоча б із натяжкою можна було б назвати людьми, знаходився, здається, на хуторі Калинки, що за п'ять годин їзди конем. Смарагдова Садиба разом із прилеглим до неї селом перевертнів, і та трохи ближче буде. Звичайно, віконт міг би розвіятися і злітати у гості до вервольфів. Пам'ятається, вони якось славно погуляли з тамтешнім старостою та ковалем. Однак не гоже віконтові записуватися в близькі друзі до сільської челяді! Але з іншого боку, тут і розваг більше ніяких немає. Демонів знищили, а звичайних розбійників тут місцеві і самі по собі не шанують. А тепер їх ще й кущі ці кляті не шанують… Тож тільки й залишалося віконтові, що займатися магією, відточувати освоєну порівняно недавно техніку Штормового Шляху, налагоджувати власну енергетичну структуру годинними медитаціями і осягати глибини стихії, що вибрала його.

Хвилину тому Леон отримав виклик від вчителя. Виклик містив прохання прибути якнайшвидше в лабораторію Номер Два. Буцімто, барону Грейткіллс є що цікавого показати віконту. Звісно ж, жоден маг не відмовиться, коли більш могутній та досвідчений колега хоче поділитися якимось секретом. Найголовніше при цьому лише одне – залишитися цілим.

– Цікаво, чи пошкодую я цього разу про те, що проявив інтерес до баронових експериментів?.. – Питав сам себе Леон, хіба не підскоком спускаючись замковими сходами на перший  поверх та паралельно навішуючи на себе захисні чари.

Варто сказати, що замок, змінивши вже безліч хазяїв, включно з колишнім графами Грейткіллс, бандитами-мародерами, однією вампірською родиною і, звісно ж, натовпом демонів, вкотре зазнав перевтілення. Тому весь шлях Леона супроводжували різноманітні висячі сади, домашні клумби, якісь пальми у гігантських горщиках та інші, найрізноманітніші представники флори. Все це майже не мало якоїсь системи і  над ялинкою, яким, як відомо навіть дітям, притаманно зростати у більш-менш холодному  кліматі, можна було побачити висячий  сад з південних ліан та гігантських  тропічних квітів. Загалом, кожен акт пересування замком нагадував Леону подорож дуже, ну дуууже змішаним лісом.

На першому поверсі Леон повернув до лівого крила, де були розташовані підсобні кімнати і кухня. Вхід у потрібну віконту таємну лабораторію розташовувався в одній з числених замкових ніш, в п’яти метрах від дверей до замкової кухні. Звісно ж, вхід охоронявся големами Архімага. Але, не будучи знайомим з Грегором та його мистецтвом, вам могло б здатися, що це не вхід в надсекретне приміщення, а просто затишний куточок площею в пару квадратних метрів, де на кам’яному підвіконні, в оточенні двох запаморочливо прекрасних орхідей росте фікус. І все б нічого, якби права орхідея не вбила миттєво відростаючими гілками муху, яка намагалася наблизитися до фікуса. Ще й зроблено це було вочевидь напоказ, як тільки підійшов Леон. Бо, наскільки він пам’ятав, ці дві прекрасні гидоти мали достатньо клепки, щоб відрізнити справжнє вторгнення від цікавості дурної комахи.