Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

— Якщо ляжеш, обпершись головою на унітаз, чутимеш мене краще.

Мартін знову моргнув. «Кісткова провідність?» Ні, щось інше. Індуктивна обмотка навколо слухового нерва. Якесь високочастотне джерело мало закоротити на металі унітаза і скористатися ним як антеною! Неефективно, але якщо потрібна мала дистанція…

— Назвіться, — відправив він повідомлення.

Відповідь надійшла азбукою Морзе:

— Позивний «Людмила». Хто за нами спостерігав під час вечері?

— Один вундеркінд, — відстукав він їй і повалився на підлогу, здригаючись від полегшення. Із протилежного боку могло бути тільки двоє, й управління Куратора навряд чи би ідентифікувало його в такий спосіб.

— Чим ретранслюєш?

— Бот-шпигун застряг у системі каналізації, його защемило стулкою клапана. Це один із тих, що їх випадково випустив на волю ідіот субкуратор. Я наказала їм відшукати тебе. Їхні акумулятори майже розрядились, забагато енергії йде на забезпечення «кісткової телефонії». Тому краще морзянкою. Мартіне, я пробую тебе витягнути. Поки що безуспішно.

— Скільки до прибуття? — терміново відстукав він їй.

— Десять днів до виходу на низьку орбіту. Якщо не випустять раніше, то розраховуй на порятунок у день прибуття. Намагаюся забезпечити тобі дипломатичний захист.

Десять днів. Порятунок… хіба що його раніше під вартою не переведуть на якийсь транспорт, не доставлять у док для страт або ж Рейчел не кидає зараз слова на штормовий вітер.

— Поясни про порятунок.

— Дипломатичний рятувальний човник вмістить двох. Заряд майже на нулі. Спробую підіслати інший ретранслятор. Кохаю і цілую. Кінець зв’язку.

— І я тебе кохаю, — обнадієний, постукав він і собі. Але йому ніхто не відповів.

Із-під столу в фоновім гудінні сірого шуму шурхотіли, цокотіли та дзижчали міріади крихітних коліщаток. На протилежній стіні танцювали промені оптичних перетворювачів, схожі на проєкцію з магічного ліхтаря. Оператор із розстібнутим коміром, обшитим золотим дубовим листям, відкинувся на спинку крісла, а з його ніздрів цівочками сочився тютюновий дим: розслаблено тримаючи люльку між пальців, він вглядався в монітор.

У двері постукали.

— Заходьте, — озвався чоловік і за мить кліпнув очима, одразу зіпнувшись на ноги. — Чим можу допомогти, прокураторе?

— Якщо ваша ласка, то хвилинкою вашої уваги.

— Безперечно. Радий служити Василіску. Сідайте.

Василій вмостився за столом. Йому, очевидно, було ніяково. На стіні грали тіні та вогники, раз по раз червоно-жовті проблиски втрапляли в тонкий голубий димок, що ледаче крутився посеред каюти.

— То це наш вектор стану?

Якусь хвильку молодший лейтенант безпеки Зауер помислював напустити туману на молодика, але неохоче відклав ідею на потім.

— Так, але він вам нічого путнього не скаже, хіба що ви цікавитеся топологією п’ятивимірних многовидів. До того ж це теоретичний конструкт, допоки ми не прибудемо в задану точку і релятивісти не одержать карту пульсарів для його підтвердження. Я намагаюся його вивчати; адже знаєте, як тільки в нас усе владнається, моя справа ляже на стіл комісії із розгляду чергових звань.

— Гм-м-м, — кивнув Василій. Зауер — не єдиний офіцер флоту, який розраховує на підвищення за наслідками цієї кампанії. — Де ж ваш оптимізм? Майже все вже скінчилось.

Зауер закопилив губи, підняв люльку і приклався до неї.

— Я б так нізащо не сказав. Принаймні доки ми не прикінчили ворога і не закопали його на роздоріжжі з повним ротом часнику.

— Мабуть, ви праві. Та хіба про це не потурбуються ваші хлопці? Тим часом як наші вийдуть на перший план після них і займуться прибиранням, щоб таке більше ніколи не повторилось.

Зауер чемно поглянув на молодого жандарма попри те, що він його став дратувати.

— Я можу вам чимось допомогти?

— Е-е, так, думаю, так. — Відвідувач відкинувся на спинку крісла, поліз у кишеню кітеля і дістав портсигар. — Ви не проти?

Зауер стенув плечима:

— Почувайтеся як удома.

— Дякую!

Хвилину вони мовчали, спалахували запальнички, і сіро-голубий димок тягнувся з потоками повітря у вентиляційні отвори на стелі. Все ще не звиклий до цієї звички дорослих, Василій намагався не кашляти.

— Мова про інженера на гауптвахті.

— Хто б сумнівався.

— Добре. — Він пахкнув сигаретою. — Ви знаєте, мене стало хвилювати його майбутнє. Я так розумію, вже за пару днів підійдуть останні транспорти, ми поповнимо запаси, а вони розвернуться додому, тож я подумав…

Зауер випростався. Він поклав люльку, вона догоріла, і хоча все ще до її чашечки було не торкнутись, в ній нічого не лишилось окрім білястого попелу.

— Вам подумалося, чи не міг би я передати його вам, щоб ви з ним на буксирі вирушили додому тихим ходом?

Василій немовби всміхнувся, зніяковілий:

— Саме так, я певен. Чолов’яга винний, ніде тавра поставити. Це й сліпому видно; його потрібно доставити на батьківщину для проведення належного суду і страти. Що ви на це скажете?

Зауер знову відкинувся на спинку крісла і поглянув на аналітичну машину:

— Маєте рацію, — погодився він. — От тільки з мого місця не все так однозначно.

Він узявся набивати люльку.

— Добрий тютюн маєте, — Василій спробував зайти з іншого боку. — Хоч на смак і трохи дивний. Напрочуд розслабляє.

— Це опіум, — пояснив Зауер. — Іде на ура. Головне не захоплюватися. — І цілу хвилину він удоволено пахкав