Читати книгу - "Кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цей будинок належить і Нерідусеві, та правила в ньому встановлює не він. Нерідусь здебільшого сидить у своєму лігві, тобто у своїй власній кімнаті.
— Люди не завжди хочуть спілкуватися з іншими людьми, — пояснює він мені. — Це втомлює.
— Чому?
— Повір мені на слово, я був одружений двічі.
Мені заборонено виходити з дому без Бабчиного дозволу, але я й не збираюся нікуди йти. Я сиджу на сходах і завзято смокчу Зубчика.
— Іди пограйся чимось. Чому ти не хочеш бавитися? — каже Бабця, проходячи повз мене.
Усього так багато, тож я не знаю, чим погратися. Тепер, крім іграшок від божевільних доброзичливців (Ма гадала, що тих цяцьок тільки п’ять, проте я взяв шість), я маю ще кольорові пастелі від Діни, якими легко забруднитися (і коли вона їх надіслала?), величезний рулон паперу, сорок вісім фломастерів у довгому пластиковому пакунку і коробку з коробками, де лежать фігурки тварин, якими Бронвін чомусь уже не грається. Якщо з цих коробок скласти вежу, то вона буде вища за мене.
Натомість я дивлюся на свої м’які черевики. Якщо сильніше вигнути ноги, то під шкірою цих черевиків можна помітити пальці.
«Ма!» — голосно кричу я подумки.
Але її тут немає. Їй не ліпше і не гірше. Якщо, звісно, мені не брешуть.
Раптом під килимом, утому місці, де він переходить у дерев’яні сходи, я помічаю якусь маленьку буру штучку. Я шкребу її, вона металева. Монета. На ній — обличчя чоловіка і напис «ВІРИМО В БОГА СВОБОДА 2004». Перевернувши її, я бачу ще одного чоловіка, а може, й того самого, тільки тепер він махає маленькому будиночкові й говорить: «СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ EPLURIBUS UNUM ОДИН ЦЕНТ».
Бабця стоїть на нижній сходинці і дивиться на мене.
Я підхоплююся, Зубчик западає за ясна.
— Тут щось по-іспанському, — кажу я.
— Де? — супиться вона.
Я показую їй пальцем.
— Це латина. Е PLURIBUS UNUM. Хм-м... гадаю, це означає «об’єднавшись, вистоїмо» або щось таке. Хочеш іще?
— Що?
— Дай-но я гляну в гаманці...
Вона дістає круглий плаский предмет. Якщо натиснути на нього, то він зненацька розтуляється, немов рот, а в ньому — всякі монети. На срібнякові — чоловік з таким самим хвостом, як у мене, і напис «П’ЯТЬ ЦЕНТІВ», але всі називають цю монету нікелем. Маленький срібняк — це дайм, або десять центів.
— А чому п’ятицентова монета більша за десятицентову, адже це п’ять?
— Ну, просто так.
Навіть один цент більший за десять — гадаю, це зовсім тупо.
На найбільшому срібняку — інший чоловік, нещасний на вигляд, а на звороті написано: «НЬЮ-ГЕМПШИР 1788 ЖИВИ ВІЛЬНИМ АБО ПОМРИ». Бабця каже, що Нью-Гемпшир — це інша частина Америки, а не наша.
— А «живи вільним» означає «ні за що не плати»?
— О ні, ні. Це означає, що ніхто... не має права над тобою панувати.
Є ще одна монета з тим самим чоловіком, але, перевернувши її, я бачу вітрильник з крихітним чоловічком у ньому, підзорну трубу і написи іспанською — «GUAM Е PLURIBUS UNUM 2009» і «Guahan ITano’ ManChamorro». Бабця мружить очі й іде по свої окуляри.
— Це теж інша частина Америки?
— Гуам? Ні, думаю, це деінде.
А може, так люди, що живуть у Зовні, називають нашу Кімнату?
У залі знову дзвонить телефон, і я біжу по сходах нагору. Бабця, плачучи, піднімається до мене.
— Криза минула.
Я зачудовано дивлюся на неї.
— У твоєї Ма.
— Яка криза?
— Це означає, що вона почала одужувати, скоро в неї все буде добре, сподіваюся.
Я заплющую очі.
Бабця торсає мене і каже, що вже третя година. Вона боїться, що я не спатиму вночі.
Із Зубчиком тяжко говорити, тому я кладу його в кишеню. Під мої нігті набилося мило. Мені треба щось гостре, як Дистанційка, щоб видлубати його звідти.
— Нудьгуєш за своєю Ма?
Я хитаю головою:
— За Дистанційкою.
— Ти нудьгуєш за... танційкою?
— За Дистанційкою.
— Від телевізора?
— Ні, за Дистанційкою, що змушувала Джип робити врум-жжж, а потім зламалася в Шафі.
— Ох, ну, я впевнена, що їх можна буде забрати сюди, — каже Бабця.
Я хитаю головою:
— Джип і Дистанційка лишилися в Кімнаті.
— Складімо список.
— Щоб потім змити його в унітаз?
Бабця розгублено дивиться на мене:
— Ні, щоб я могла зателефонувати в поліцію.
— І вони негайно їх привезуть?
Вона заперечливо хитає головою:
— Вони привезуть твої іграшки тільки тоді, коли закінчать там свої справи.
Я зачудовано позираю на неї.
— Поліція може зайти в Кімнату?
— Вона, мабуть, і нині працює там, — відповідає Бабця, — збирає докази.
— Що за докази?
— Свідчення того, що там сталося, щоб потім показати їх судді. Фотографії, відбитки пальців...
Складаючи список, я думаю, чи варто заводити в нього Доріжку, дірку під Столом і позначки мого зросту, що їх робили ми з Ма. Уявляю собі, як суддя розглядає мій малюнок синього восьминога.
Бабця каже, що було б нерозумно змарнувати такий чудовий сонячний день, тож, якщо я вдягну довгу сорочку, взую правильне взуття, надіну шапку, окуляри й намащу обличчя кремом проти засмаги, ми зможемо погуляти на задньому дворі.
Вона видавлює
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кімната», після закриття браузера.