Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Мейкпіс блиснув очима в його бік, проте все-таки сховав носовичок до кишені:

— Гаразд. Друзі мої, йдучи слідами пана Гопкінса, що з успіхом підкорив собі демона поміркованої сили… — Тут Гопкінс ледь помітно всміхнувся — ця усмішка могла означати що завгодно. — … Я вирішив скористатися своїми потужнішими здібностями, щоб підкорити незрівнянно могутнішу істоту, — Мейкпіс трохи помовчав. — Лише цього вечора Гопкінс виявив у Лондонській бібліотеці том, де перелічено імена духів з Давньої Персії. Я вирішив скористатись ім’ям, яке він знайшов у цьому списку. Друзі мої, зараз я — просто перед вашими очима — вселю до свого тіла великого демона, відомого як… Ноуда!

Натаніель тихенько зойкнув. Ноуда?! Цей чоловік збожеволів!

— Мейкпісе! — втрутився він. — Сподіваюсь, ви жартуєте. Ця процедура ризикована й без того, щоб розпочинати її з такої могутньої істоти!

Драматург роздратовано набундючив губи:

— Це не жарти, а гордощі, Джоне! Пан Гопкінс запевнив мене, що підкорити демона — простісінька річ, а сила волі в мене неабияка. Сподіваюсь, ви не хочете сказати, ніби мені її бракує?

— Ні, що ви, — хутко відповів Натаніель. — Аж ніяк, — він нахилився до Кіті й прошепотів: — От бовдур! Ноуда — це страшна істота, один з найнебезпечніших демонів, згадуваних у літописах. Він дощенту зруйнував Персеполь…

— Так, я знаю, — пошепки відповіла Кіті, нахилившись до нього назустріч. — Він знищив військо самого Дарія.

— Так… — кивнув Натаніель. І тут-таки вирячив очі: — Що?! А ви звідки це знаєте?

— Джоне! — перебив його обурений Мейкпісів голос. — Годі вже балачок! Мені потрібна тиша! Гопкінсе, коли щось піде не так, як слід, спрямуйте процес назад. Використайте закляття Еспрі. Гаразд. Тихо!

Квентін Мейкпіс заплющив очі й схилив голову до грудей. Змахнув руками, поворушив пальцями. Глибоко вдихнув повітря. Тоді запрокинув голову, розплющив очі — й почав гучно вимовляти закляття. Натаніель уважно слухав: як і раніше, то було просте латинське закляття, проте, якщо брати до уваги міць демона, якого викликали, його ще слід було підкріпити численними додатковими закляттями, що повторювали одне одного, — щоб якнайміцніше зв’язати духа. Слід визнати, що латинські слова Мейкпіс читав бездоганно. Минуло кілька хвилин, а горлянка ще ні разу не підвела його. Обличчям драматурга струменів піт, однак того це нітрохи не бентежило. У залі все принишкло: Натаніель, Кіті, змовники — всі чекали, немов зачаровані. Найбільш нетерплячим виявився пан Гопкінс — він подався вперед із роззявленим ротом, наче зголоднілий.

Сьомої хвилини в залі стало холодно. Не поволі, а миттєво, ніби хтось несподівано клацнув вимикачем. Усі затремтіли. Восьмої хвилини залою розплився ніжний аромат бальзаміну. Ще через хвилину Натаніель побачив, що в пентаклі разом з Мейкпісом є хтось іще. Ця істота була помітна на третьому рівні — щось туманне, рідке, що всотувало в себе світло: така собі темна рогата маса, що розросталась то вгору, то вшир, з руками, які тяглися вбік і впирались у межі кола. Натаніель потупив очі: йому здалося, що оздоблені краї пентакля трохи прогнулися. Він не міг розгледіти цієї істоти до ладу: вона височіла над Мейкпісом, а той далі читав закляття, анітрохи не помічаючи свого нового сусіда.

Нарешті Мейкпіс досяг найвищої точки закляття — моменту, коли він мав ув’язнити демона в своєму тілі. Він вигукнув останні слова, й темна постать умить зникла.

Мейкпіс замовк. Він стояв нерухомо. Очі його зирили зверх глядачів — ніби кудись удалину.

Усі заціпеніло стежили за ним. Мейкпіс не ворушився. Обличчя його скам’яніло.

— Гопкінсе! — хрипко промовив Руфус Лайм. — Проженіть демона… Мерщій!

Аж тут зненацька Мекпіс гучно скрикнув — і ожив. Це сталося цілком несподівано. Натаніель зойкнув. Усі здригнулись. Навіть найманець позадкував.

— Вдалося! — Мейкпіс вискочив з кола. Він плескав у долоні, стрибав, крутився на місці. — Вдалося! Перемога! Вам навіть не уявити!..

Змовники підсунулися ближче. Дженкінс поглянув на драматурга зверх окулярів:

— Це правда, Квентіне? І як ти почуваєшся?..

— Чудово! Ноуда тут! Я відчуваю його в собі! О… кілька секунд, правду кажучи, між нами тривала боротьба. Не дуже приємна річ, друзі мої! Проте я зосередив усю свою силу — і якнайсуворіше наказав демонові вгамуватись. І відчув, що він скорився — й готовий мене слухатись! Зараз він у моєму тілі, тихий і покірний. Він визнав свого господаря! Як це було? Важко описати… Ні, не те, щоб боляче… Ніби тверде розжарене вугілля в моїй голові. Та коли він підкорився, я відчув такий приплив енергії! Вам навіть не уявити!

Змовники відповіли на це недоладними захопленими вигуками. Вони аж верещали й стрибали з радощів.

— Сила демона, Квентіне! — вигукнув Лайм. — Скористайтесь нею!

— Ще зарано, друзі мої! — Мейкпіс підняв руки, вимагаючи тиші, і в залі все вщухло. — Я міг би зруйнувати цю залу, розсипати її на порох! Та ви матимете досить часу на веселощі, якщо підете за моїм прикладом. Розходьтеся по пентаклях! Викликайте демонів! А потім ми візьмемо долю країни в свої руки! Заволодіємо посохом Ґледстона й прогуляємось Лондоном! Як я розумію, дехто з простолюду зараз влаштовує демонстрації. Наше найперше завдання — негайно поставити їх на місце!

Змовники нетерпляче, мов діти, порозбігались по колах. Натаніель узяв Кіті за лікоть і відвів її вбік.

— За мить, — прошепотів він, — мене покличуть, щоб я взяв участь у цьому божевіллі. Я вдам, ніби послухався їх. Не тривожтесь. Останньої миті я скористаюсь пентаклем, щоб викликати команду найпотужніших джинів. Якщо нам пощастить, вони знищать Мейкпіса та інших дурнів. Якщо ж ні, то вони принаймні нададуть нам змогу втекти… — він переможно помовчав. — Вас це, здається, не дуже вражає?

Очі в Кіті були втомлені, почервонілі. Невже вона плакала?

А він і не помітив… Дівчина стенула плечима:

— Сподіваюсь, що так і буде.

Натаніель затамував хвилю роздратування. Правду кажучи, він і сам нервувався.

— Ось побачите!

* * *

У залі почали викликати демонів. Руфус Лайм стояв і хрипко шепотів, міцно заплющивши очі й роззявивши свого риб’ячого рота; Клайв Дженкінс зняв з кирпатого носика окуляри й нетерпляче крутив їх у руках, виголошуючи закляття монотонною скоромовкою. Решта чарівників, чиїх імен Натаніель не запам’ятав, самотньо стовбичили в своїх пентаклях — хто згорбившись, хто виструнчившись, хто тремтячи, — й харамаркали, вимахуючи руками. Гопкінс із Мейкпісом схвально походжали між ними.

— Джоне! — Мейкпіс наблизився до Натаніеля, аж підскакуючи з радощів. — О, скільки в мені енергії! Я міг би стрибнути аж до зірок! — Несподівано його обличчя посуворішало. — Сподіваюсь, ви, хлопче, не зрадите нас? Чому ви досі не в колі?