Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— Може, мене спочатку розв’яжуть?

— О, так! Яка неласкавість із мого боку! — він ляснув пальцями, й мотузки спалахнули бузковим полум’ям. Натаніель струсив їхні рештки з рук. — Отам у кутку є вільний пентакль, Джоне. Якого демона ви собі обрали?

Натаніел пригадав два імені наздогад:

— Я саме вагався між двома джинами з ефіопських рукописів. Зосою й Карлоумом.

— Цікавий вибір, хоч і скромний. Я раджу вам Карлоума. Ну, вперед!

Натаніель кивнув. Він хутко позирнув у бік Кіті — дівчина пильно стежила за ним, — і попрямував до найближчого вільного пентакля. Часу було обмаль: скоса він бачив, як над Дженкінсом і Лаймом уже заклубочились химерні, потворні тіні. Хтозна, кого там викликали ці бовдури, та, якщо пощастить, їм знадобиться деякий час, щоб підкорити собі своїх внутрішніх рабів. А тим часом Годж і Кормокодран швидко дадуть собі з ними раду.

Натаніель ступив у коло, кахикнув, озирнувся. Мейкпіс уважно дивився на нього. Він напевно щось підозрює! Юнак похмуро всміхнувся: зараз його підозри справдяться якнайдраматичнішим чином…

Ще секунда для підготовки: коли з’являться його джини, треба буде діяти хутко, віддавати точні накази, — і Натаніель нарешті взявся до діла. Він зробив чудернацький помах руками, вимовив імена своїх п’ятьох наймогутніших демонів — і показав на сусіднє коло. Він чекав вибухів, диму, пекельного полум’я — й несподіваної появи моторошних постатей…

А натомість у центр сусіднього кола ляпнулося щось маленьке й жалюгідне. Впавши, воно розпливлось, наче достиглий плід, кинутий з висоти. Форми воно не мало, проте виразно пахло рибою.

Середина калюжки випнулась, і пролунав голосок:

— Я врятований! — Калюжка крутнулась і, здається, помітила пана Гопкінса. — Ой!

Натаніель мовчки дивився на неї.

Квентін Мейкпіс теж побачив її. Він підійшов ближче й вирячився на неї.

— Цікаво! Схоже ніби на шматочок сирого тіста… Але розумний. Що ви про скажете, Гопкінсе?

Пан Гопкінс підійшов ближче. Він поглянув на Натаніеля, люто блиснувши очима:

— Боюся, сер, що це дещо менш безневинне. Це рештки підступного джина, який цього самісінького вечора намагався заарештувати мене. Ще кількох джинів із його супроводу я вже знищив. Здається мені, що пан Мендрейк сподівався застати нас зненацька.

— Та невже? — Квентін Мейкпіс сумно витяг обличчя. — Ой лишенько! Це вже інша справа. А я завжди покладав на вас такі надії, Джоне! Гадав, що ми справді зможемо чудово працювати разом! Що ж, шкода. Зате в мене є Гопкінс і ще п’ятеро вірних друзів… — він оглянув змовників — ті, скінчивши свої виклики, заціпеніли в своїх колах. — Цього нам вистачить. Зате ми влаштуємо собі першу потіху, побачивши, як ви й ваша тварюка помрете… Г-гик! — він затиснув рота долонею. — Пробачте… Боюся, що в мене… г-гик! — негаразд із шлунком. А тепер… — він знову гикнув, ригнув, вибалушив очі. — Як дивно! Я…

Він висолопив язик. Руки й ноги в нього затрусились, коліна підігнулись — здавалось, він от-от упаде.

Приголомшений Натаніель позадкував. Мейкпісове тіло раптово вигнулось — і закрутилось змією, ніби в нього розм’якли всі кістки. Потім воно завмерло й застигло. Драматург ніби опанував себе. На мить у його погляді промайнув жах. Він ще встиг промимрити:

— Це не…

Решта слів потонули в шаленій судомі. Мейкпіс засмикався, наче лялька на переплутаних нитках.

Голова запрокинулась. Очі вирячились у нікуди.

А рот зареготав.

Лайм, Дженкінс та інші змовники, стоячи довкола в пентаклях, підхопили цей регіт. їхні тіла немовби передражнювали проводиря, так само смикаючись і звиваючись.

Натаніель скам’янів, слухаючи сміх, що лунав звідусіль.

Ні, то не був приємний, радісний сміх, хоч його не можна було назвати й лютим, гнівним, переможним чи жорстоким. Інакше він був би не такий страшний. Ні, цей звук був порожній, недоладний — і ніби якийсь чужий. У ньому не було жодних людських почуттів.

Цей регіт узагалі не був людським.

24

Бартімеус

Мене врятувала юшка. Густа й масна, що по вінця наповнювала срібну супницю. Спочатку, коли мене притиснуло до срібних стінок, моя сутність почала швидко танути. Аж несподівано ситуація змінилась на краще. Майже відразу, тільки-но Фекварл облишив мене, я під впливом срібла знепритомнів, а це означало, що моя крукова подоба розпалася. Я перетворився на масну рідину, що добряче скидалась на помиї. Не можна сказати, щоб я почувався добре, проте моя сутність гинула набагато повільніше, ніж сподівався Фекварл.

Моя свідомість то спалахувала, то згасала. То мені здавалось, ніби я десь далеко-далеко — в Єгипті, і востаннє розмовляю з Птолемеєм… аж тут я помічав, що повз мене пливуть шматочки тріски й камбали. Часом у пам’яті спливали Фекварлові слова: «Сьогодні ми помстимося за все!» Комусь вони, здається, обіцяли чимале лихо… Ну й гаразд. Я втомився. З мене досить. Я лише радів, що перебуваю в тихому місці — і можу спокійно померти на самоті.

Аж тут, так само несподівано, зникли і юшка, й холодний дотик срібла. Я опинився на волі.

Це, безперечно, було добре. А недобре — те, що я був уже не сам.

Передусім тут був мій господар — цього, власне, й слід було сподіватись. Його я будь-що пережив би. Та варто було мені озирнутись, як я побачив — кого б ви гадали? Уявіть, що ваш найголовніший ворог замкнув вас у смертельній пастці, а ви героїчно вижили, всупереч усім його підступам, — отож, коли ви нарешті опинитесь на волі, вам менш за все хотітиметься побачити цього самісінького ворога, що дивиться на вас із роздратуванням і огидою[83]. Ба більше: ви кволі, схожі на медузу й смердите юшкою з риби! За таких обставин радіти далі вельми непросто…

Та це все — ще половина клопоту. Крім Мендрейка та Фекварла, в залі перебували й інші, тож я прибув саме вчасно, щоб побачити їхні справжні обличчя.

Тут було відчинено аж п’ять брам до Іншого Світу, й моя сутність затремтіла від довколишньої бурхливої діяльності. У п’ятьох пентаклях стояли люди. На першому рівні здавалось, ніби вони стоять самі. На другому й третьому рівнях поруч із ними видніли розмиті химерні тіні; на ще вищих рівнях ці тіні виявлялись моторошними живими клубками, в яких неприємно сусідували численні щупальця, кінцівки, очі, шпичаки й зубці. Я бачив, як кожен із цих клубків стискався й проникав до тіла людини, що чекала на нього. Невдовзі навіть найнезграбніші ноги чи щупальця зникли з очей.

Перші кілька секунд люди, здається, контролювали ситуацію. Вони моргали, ворушились, чухали потилиці, а мій давній друзяка Дженкінс обережно надяг на