Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Так воно, врешті, й сталося.

Рівні за моєю спиною заколивались. Я обернувся, як амеба на повороті, й помітив ще одного чолов’ягу — низенького товстунчика в мереживній сорочці. І тут мені справді стало недобре. Його аура була надпотужна, вона сяяла, наче сонце з-за хмар, вигравала неземними кольорами й лиховісною енергією. Тут уже не було сумніву, що хтось справді вселився в нього.

Він заговорив — я не слухав. Його аура несподівано моргнула — один-єдиний раз, ніби хтось відчинив дверцята грубки, що палала в нього всередині. І товстунчик збожеволів.

Хоч як Фекварл сперечався зі мною, сама думка про заселення до людського тіла видається мені вельми образливою. По-перше, ти ніколи не знаєш, до кого заселяєшся. По-друге, змішати свою сутність із страхітливою, важкою земною плоттю — цілком незбагненно з естетичної точки зору. І по-третє, залишається ще дрібна проблема контролю — вміння керувати людським тілом. Фекварл уже встиг повправлятись із своїм Гопкінсом. А інші були тут чистісінькими новачками.

Всі шестеро чарівників — товстунчик та інші, що стояли по колах, — разом реготали, смикалися, трусилися, спотикалися, витягали руки в різні боки й падали.

Я поглянув на Фекварла:

— Ой-ой-ой, який жах! Страшна помста джинів починається!

Він насупився, нахилився, щоб допомогти своєму проводиреві, аж тут його увагу відвернув шурхіт біля дверей. То був ще один мій давній друзяка — найманець. Зазвичай його обличчя відбивало всі найвитонченіші почуття гранітної брили, однак тепер воно витяглося з жаху, а очі вирячились. Напевно, через бідолашних чарівників, що лежали на спинах, як перекинуті комашки, безпорадно ворушачи лапками. А може, його засмутило те, що тепер йому навряд чи заплатять. Будь-що найманець вирішив забратися геть. Він попрямував до дверей…

Аж тут Фекварл знявся в повітря — і приземлився біля найманця. Він поворухнув своєю висохлою рукою — найманець перелетів через усю залу й важко гупнув об статую. Помалу підвівшись, він витяг кинджал. Фекварл умить опинився поруч. У повітрі щось замерехтіло, долинув звук невидимих ударів, що нагадував бійку на каструльній фабриці. Кривий кинджал з брязкотом упав на підлогу. Найманець повалився на камені, хапаючи ротом повітря. Фекварл випростався, поправив краватку пана Гопкінса й спокійно повернувся до центру зали.

Я спостерігав за сутичкою з мимовільним задоволенням.

— Непогано! Я вже багато років намагався це зробити.

Фекварл стенув плечима:

— Тут уся річ у тім, щоб уникати магії, Бартімеусе. Цей чолов’яга надзвичайно стійкий — він ніби підживляється нашою енергією. До того ж перебувати в тілі смертного теж корисно. До речі, не думай, що тобі самому пощастить утекти. Скоро настане й твоя черга.

Він побіг до тіла товстунчика — воно тим часом качалось по підлозі, видаючи якийсь химерний гавкіт.

Може, це й марнославство, та мені вже набридло залишатись калюжкою сирого тіста. Ціною страшенного зусилля я спромігся зібрати себе в пірамідку слизу. Чи стало мені краще? Ні. Але я був надто зморений, щоб прибрати якусь серйознішу подобу… Слиз озирнувся, шукаючи Мендрейка. Якщо в мене все погано, то йому теж не всміхається доля.

На мій превеликий подив, він стояв біля стола поруч із Кіті Джонс![84]

Це справді приголомшило мене. Кіті Джонс ніяк не пасувала до цього рівняння. Ба більше: Мендрейк був заклопотаний тим, що намагався розв’язати їй руки! Чудасія! Навіть більша чудасія, ніж спілка Фекварла з Гопкінсом. І Мендрейк, і дівчина були не в найкращій формі, проте вони щось бурхливо обговорювали, позираючи на двері. Помітивши невдачу, що спіткала найманця, вони вирішили не діяти поспіхом.

Я повільно — чого ви ще хочете від слизу? — поповз до них. От тільки далеко я не заповз: підлога здригнулась, кам’яні плити тріснули, статуї захитались і вдарились об стіни. Ніби почався землетрус — чи на дах сів птах Рок. Насправді ж причиною цього був товстунчик, що досі лежав на підлозі. Йому пощастило перевернутись на бік, і тепер він намагався встати за допомогою самих лише ніг — і через те крутився за годинниковою стрілкою. Те, що перебувало всередині нього, вочевидь, засмутилось: товстунчик вередливо плескав долонею по каменях, і з кожним ударом зала здригалась.

Фекварл підбіг до нього й заходився допомагати йому:

— Упріться ногами в підлогу, володарю Ноудо! Ось так! Тепер дозвольте мені підхопити вас… Так… Стійте рівно. Тепер випростуйтесь. Чудово! Ось ми й підвелися!

Ноуда… Пірамідка слизу замислено схилила верхівку. Чи добре вона розчула? Це неможливо! Навіть найдурніший чарівник не може бути таким марнославним, таким необачним, та й просто таким невігласом, щоб запросити до свого тіла таку істоту, як Ноуда. Його послужний список напевно відомий усім![85]

І все ж таки хтось до цього додумався. Фекварл вів кволе тіло, наче каліку, підбадьорюючи і втішаючи його:

— Ще трошки, володарю Ноудо! На вас чекає крісло. Ворушіть ногами, а не руками! Отак! У вас чудово виходить!

Із роззявленого рота товстунчика долинув гучний голос:

— Хто це говорить?

— Це я, Фекварл.

— О, Фекварле! — повторив голос. — Ти не збрехав. Усе саме так, як ти й казав! Жодного болю! Жодного примусу! Я чую світ людей і соковиті тіла, що чекають на мене! От тільки координація підводить мене. Про це ти мене не попередив!

— Не все відразу, не все, — пробуркотів Фекварл. — Ви скоро пристосуєтесь.

— Тут так багато цих дивних м’язів — ніяк не можу дібрати, до чого вони! Суглоби туди гнуться, туди не гнуться, жили тягнуться на всі боки! А ця безглузда кров! Як дивно відчувати, що ця кров — моя власна. Так і хочеться роздерти плоть — і випити її!

— Я радив би вам стримати це поривання, сер, — твердо відповів Фекварл. — Це було б не дуже розумно. Не хвилюйтеся — скоро вам дістанеться чимало свіжої плоті. А поки що сядьте на цей трон. Перепочиньте.

Він позадкував. Низеньке, гладеньке Мейкпісове тіло поринуло в золоте крісло. Голова схилилась набік, руки й ноги досі смикались. Кіті з Мендрейком, що стояли біля іншого кінця стола, відсахнулись.

— Де ж мої війська, любий Фекварле? — загримів голос. — Де армія, яку ти обіцяв мені?

Фекварл кахикнув:

— У цій самій залі, сер. Вони, як і ви, просто ще… не встигли звикнути до свого нового становища.

Він озирнувся через плече. З п’ятьох чарівників троє досі лежали на підлозі, один сів і безглуздо