Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— Вигляд у них непоганий, — зауважив я. — Колись вони, можливо, навіть зуміють завоювати цю залу.

Фекварл обернувся й вирячився на мене:

— О! Про тебе я й забув!

Очі в пониклій круглій голові сліпо закрутилися:

— З ким це ти розмовляєш, Фекварле?

— З одним джином. Не звертайте уваги. Він недовго перебуватиме серед нас.

— А що це за джин? Чи підтримує він наші наміри?

— Це Бартімеус. Відомий насмішник.

Одна рука піднялася, ворухнулася — Ноуда, напевно, хотів поманити мене до себе. Пролунав гучний голос:

— Підійди сюди, джине!

Пірамідка слизу повагалась, однак подітися було нікуди. Я не мав сили ні пручатись, ні тікати. Із спритністю пораненого слимака я поповз до золотого трону, залишаючи за собою огидний слід. Доповзши, я вклонився, як міг:

— Це велика честь для мене — побачити такого могутнього й славетного духа. Поряд із вами я — жалюгідна пушинка, проте моя сила — до ваших послуг[86].

Схилена голова пересмикнулась, очі вивернулись — і вирячились на мене:

— Великі чи малі, всі ми — діти Іншого Світу. Нехай зміцниться твоя сутність!

Фекварл ступив уперед:

— Володарю, я не став би заходити так далеко. Бартімеус непевний, як місячний промінь, і невловимий, мов лоша. І до того ж занадто дотепний. Я саме збирався…

Могутній дух махнув гладенькою ручкою — мабуть, намагався показати свою ласку, проте не розрахував: ручка знов шалено смикнулась і розвалила стіл навпіл.

— Будь добріший, Фекварле! По багатьох століттях рабства у всіх нас трохи зіпсувалася вдача.

— Не знаю, — відповів із сумнівом Фекварл. — Щось у нього вона надміру зіпсувалася.

— І все ж таки!.. Ніяких сварок між своїми!

Пірамідка слизу енергійно закивала:

— От де правда! Чув, Фекварле? Слухай і вчись!

— Тим паче, — провадив могутній голос, — коли джин такий безсилий, як цей. Погляньте на нього! Плювок немовляти може розвіяти його сутність! Тебе зневажали, Бартімеусе. Та ми разом знайдемо твого кривдника — і зжеремо його плоть!

Я позирнув на свого господаря: той помалу задкував до дверей, ведучи за собою Кіті[87].

— Ви дуже ласкаві, володарю Ноудо!

Фекварл трохи набундючився.

— Біда в тім, — пояснив він, — що Бартімеус не схвалює нашого задуму. Він уже казав, що моє перебування в цій посудині, — він показав на Гопкінсові груди й витримав театральну паузу, — це «гидота».

— Ти на себе поглянь! — зіпнув я. — Ти ув’язнений у моторошному… — тут я помовчав, згадавши про потужну ауру Ноуди. — Щиро кажучи, володарю Ноудо, я просто не знаю до ладу, в чому саме полягає ваш задум. Фекварл мені так цього й не пояснив.

— Це легко виправити, маленький джине! — Ноуда, здається, виявив, що його щелепні м’язи якось пов’язані з говорінням. Тепер, коли він говорив, його рот недоладно затулявся й стулявся — то ширше, то вужче; будь-що це ніяк не пасувало до слів, які він вимовляв. — Упродовж століть ми страждали від людських рук. Тепер настала наша черга завдати людям болю. Завдяки Фекварлові та дурному чарівникові, в чиєму тілі я зараз перебуваю, в нас з’явилася нагода помститись. Ми увійшли до цього світу на своїх власних умовах — і тепер нам самим вирішувати, що з ним робити! — Його зуби двічі клацнули, наче в голодного пса. Цей порух аж ніяк не був мимовільним.

— Однак, за всієї моєї поваги, — зазначив я, — вас тут лише семеро, і…

— Найважче вже позаду, Бартімеусе, — Фекварл поправив свій піджак. — І зробив це я. Я витратив кілька років на те, щоб заманити Мейкпіса назустріч його долі. Його пиха завжди була безмежна, але тільки після появи Гонорія, що вселився в кістяк Ґледстона, я зрозумів, як можна буде скористатись цією пихою. Головною Мейкпісовою вадою було його марнославне прагнення новацій, безоглядної творчості. Після появи Гонорія вони з Гопкінсом зацікавились ідеєю вселення духів у живі тіла. Я ж, зі свого боку, трохи підштовхував їх до такого експерименту. Врешті Гопкінс наважився зробити цей експеримент із самим собою — і викликав мене. А далі все було просто. Я знищив Гопкінсів розум, проте приховав це від Мейкпіса. І от сьогодні він теж пожертвував собою й кількома своїми приятелями.

— Тепер нас семеро, — підхопив Ноуда, — але невдовзі може стати ще більше. Все, чого нам треба, — це нові тіла-посудини.

— Їх нам, завдяки Мейкпісу, вистачає, — додав Фекварл.

— Тобто як? — здивувався могутній дух.

— Увесь уряд лежить у сусідній залі, зі скрученими руками й заткнутими ротами. Усі вони готові до вжитку. Ви пожерли пам’ять чарівника, володарю Ноудо, тому й не пам’ятаєте цього.

Ноуда вибухнув диким реготом, від якого впав сусідній стілець.

— І справді, який сенс ділити цей мозок із… Отже, все чудово! Наші сутності захищені! Нас не зв’язує жодне закляття! Скоро ми сотнями мандруватимемо світом — і жертимемо, жертимемо, жертимемо його мешканців!

Правду кажучи, я з самого початку розумів, що вони прибули сюди не милуватись краєвидами. Я ще раз позирнув на Мендрейка з Кіті — вони були майже біля дверей.

— Ще одне питання, — обізвався я. — А коли ви зжерете всіх, то як повернетесь назад?

— Назад? — здивувався Ноуда.

— Що значить «назад»? — підхопив Фекварл.

— Ну… — пірамідка слизу спробувала стенути плечима, однак це вийшло не дуже переконливо. — Назад до Іншого Світу, коли вам тут набридне.

— Це не входить у наші наміри, маленький джине! — голова Ноуди рвучко обернулась до мене. — Світ великий. Він різноманітний. І тепер він наш!

— Але…

— Наша ненависть множилася так довго, що зцілити її не зможе навіть Інший Світ! Подумай про те, що довелося пережити тобі самому! Ти повинен відчувати те саме, що й ми!

Зненацька долинув крик. Ноуда засовався на своєму троні — його бильце тріснуло посередині.

— А це що за галас?

Фекварл посміхнувся:

— Напевно, Бартімеусів господар.

Знову крик, вереск… Еге ж, Мендрейк — із своєю фірмовою незграбністю — так і не дістався до дверей. їх із Кіті перейняло Дженкінсове тіло, що вже приноровилося рухатись більш-менш до ладу. Дух, що сидів у ньому, був нівроку кмітливий.

У голосі Ноуди з’явилася цікавість:

— Приведіть їх сюди.

Часу це забрало чимало: Дженкінсові ноги досі не згиналися в колінах. Та врешті двоє розкуйовджених людей опинились перед золотим троном. Дженкінсові руки тримали їх за комір. І Мендрейк, і Кіті здавалися змореними й зневіреними. Плечі в них похилились, одяг подерся, пальто в Кіті збоку було пропечене наскрізь. Пірамідка слизу тихенько, непомітно зітхнула.

Ноуда спробував скривити рота в