Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— А що з оленем? — поцікавився Іван.

— Спаліть його.

Хтось із Етерців підняв руку до смолоскипа, і полум’я вистрілило вперед стрімкою дугою, охопивши позбавлене життя тіло оленя. Коли нас повели геть із галявини, не чутно було жодного звуку, крім наших власних кроків і потріскування вогню позаду. Дерева не шелестіли, комахи не дзижчали, не скрикнула жодна нічна птаха. Ліс змовкнув у жалобі.

Ми мовчки йшли понад годину. Я тупо витріщалася на власні ступні, дивлячись, як крокують снігом черевики, й думала про оленя та ціну моєї слабкості. Кінець кінцем я побачила, що між деревами мерехтить вогнище, й ми вийшли на галявину, де навколо несамовитого багаття чекав облаштований табір. Помітила кілька невеличких наметів і групку прив’язаних між деревами коней. Двійко опричників сиділи біля вогню й вечеряли.

Малів охоронець повів його до одного з наметів, заштовхнув усередину й зайшов слідом. Я спробувала зустрітися з хлопцем поглядом, але він зник занадто швидко.

Іван потягнув мене табором до іншого намету й дав добрячого стусана. Всередині я помітила кілька розкладених спальних мішків. Охоронець штовхнув мене вперед і вказав на стовп у центрі намету.

— Сядь, — наказав він.

Я сіла, притулившись спиною до стовпа, і хлопець прив’язав мене до нього, затягнувши вузол на руках за спиною і припнувши одну до одної щиколотки.

— Зручно?

— Ти ж знаєш, що він планує зробити, Іване.

— Він планує принести нам мир.

— Якою ціною? — розпачливо запитала я. — Ти знаєш, що це божевілля.

— А ти знаєш, що я мав двох братів? — різко кинув Іван. Знайома кривенька посмішка зникла з його привабливого обличчя. — Звичайно, не знаєш. Вони не народилися гришами. Обидва були солдатами, обидва загинули на королівських війнах. Так само і мій батько. І мій дядько.

— Мені прикро.

— Так. Усім прикро. Королю прикро. Королеві прикро. Мені прикро. Та лише Дарклінґ береться щось із цим робити.

— Усе не мусить так бути, Іване. Моєю силою можна скористатися, щоб зруйнувати Зморшку.

Іван похитав головою.

— Дарклінґ знає, що слід робити.

— Він не зупиниться! І тобі це відомо. Йому ніколи не доводилося скуштувати такої влади. Зараз саме мені доводиться носити нашийник. Та зрештою це станеться з вами всіма. Проте вже не буде нічого й нікого достатньо сильного, аби заступити йому шлях.

На Івановій щелепі смикнувся м’яз.

— Продовжуй свої бунтівні промови, і я запхаю тобі в рота кляп, — сказав він і, не додавши жодного слова, розмашистим кроком вийшов із намету.

Трохи згодом усередину зайшли Заклинателька й Цілителька. Я їх не впізнала. Уникаючи мого погляду, обидві мовчки скрутилися під своїми хутрами й загасили лампу.

Я без сну сиділа в темряві, дивлячись, як миготливе світло табірного вогнища виграє на полотняних стінах намету. Відчувала вагу нашийника на шкірі, і зв’язані руки аж свербіли від бажання вчепитися в нього. Я подумала про Мала, котрий сидів за кілька кроків ізвідти, в іншому наметі.

Це через мене ми тут опинилися. Якби я позбавила оленя життя, його сила стала б моєю. Мені слід було знати, чого нам може коштувати милосердя. Моєї свободи. Малового життя. Незліченних життів інших людей. Та я однаково була занадто слабкою, аби зробити те, що слід.

Тієї ночі мені наснився олень. Я бачила, як Дарклінґ знову і знову перерізає йому горло. Бачила, як із його темних очей тікає життя. Та коли я подивилася вниз, виявилося, що це моя кров струменить червоною цівкою на сніг.

Задихнувшись, я прокинулася під звуки, з якими навколо просинався табір. Вхідна завіса розчахнулась, і з’явилася Цілителька. Вона відрізала мене від стовпа і, смикнувши, підняла на ноги. Тіло протестувало і стогнало, заціпенівши після проведеної в скрученій позі ночі.

Цілителька повела мене до вже осідланих коней, біля яких, неголосно розмовляючи з Іваном та іншими гришами, стояв Дарк­лінґ. Я озирнулася, шукаючи Мала, й відчула, як стиснувся від паніки шлунок, коли я його не побачила, та потім помітила, що опричник тягне його за собою з іншого намету.

— Що з ним робитимемо? — запитав у Івана охоронець.

— Дозволь зраднику йти пішки, — озвався хлопець. — А коли занадто втомиться, нехай його коні потягнуть.

Я відкрила рота, щоб заперечити, та перш ніж мені вдалося промовити хоч слово, втрутився Дарклінґ.

— Ні, — сказав він, граційно сідаючи на коня. — Я хочу, щоб він був живий, коли ми дістанемося Тіньової Зморшки.

Охоронець здвигнув плечима й допоміг Малові осідлати його коня, а потім прив’язав хлопцеві закуті в кайдани руки до ріжка сідла. Я відчула, як мене накрило хвилею полегшення, та одразу після цього боляче вколов страх. Невже Дарклінґ збирається поставити Мала перед судом? А може, він вигадав для нього щось значно гірше? «Він досі живий, — переконувала я себе, — а це означає, що досі є шанс врятувати його».

— Поїдеш із нею, — наказав Іванові Дарклінґ. — Переконайся, що вона не втне жодної дурниці.

Не удостоївши мене жодним поглядом, чоловік пришпорив коня, пускаючи його риссю.

Кілька годин ми їхали лісом, проминули плато, де ми з Малом чекали на стадо. Я могла бачити лише брили, між якими ми провели ніч, і замислилася, чи вогник, який зберіг нам життя