Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Відрубай роги, — наказав одному з опричників Дарк­лінґ. — І відріж по шматку від кожного.

Опричник вийшов уперед і зігнувся над тілом оленя із зазубреним лезом у руках.

Я відвернулася; коли тишу галявини порушив звук пилки, мій шлунок поповз угору. Ми стояли мовчки, наше дихання збиралося в крижаному повітрі завитками, а звук все не вщухав і не вщухав. Навіть коли хлопець зупинився, я продовжувала відчувати вібрацію у стиснутих щелепах.

Опричник перетнув галявину й віддав два шматочки рогів Дарклінґові. Вони були майже однаковими, обидва закінчувалися розгалуженими відростками майже тієї ж довжини. Дарк­лінґ стиснув шматочки в руках, торкаючись великими пальцями шорсткої сріблястої кістки. Потім покликав когось жестом, і я з подивом побачила, що з затінку вийшов Давид у своїй пурпуровій кефті.

Звичайно. Дарклінґ захотів, аби нашийник зробив його найкращий Творець.

Давид не зустрічався зі мною поглядом. Я замислилася, чи знає Женя, де він і що робить.

Можливо, вона б пишалася ним. Можливо, тепер і вона вважала мене зрадницею.

— Давиде, — тихо сказала я, — не роби цього.

Хлопець глипнув на мене й поспіхом відвів погляд.

— Давид розуміє, яке на нас чекає майбутнє, — відгукнувся Дарклінґ із загрозливими нотками в голосі. — І він достатньо розумний, аби не протистояти йому.

Давид підійшов і зупинився біля мого правого плеча. Дарклінґ розглядав мене у світлі смолоскипа. На мить все стихло. Сутінки зникли, і зійшов яскравий місяць уповні. Здавалося, наче ціла галявина нерухомо застигла.

— Розстібни плащ, — наказав Дарклінґ.

Я не поворухнулася.

Чоловік подивився на Івана й кивнув. Мал закричав, притискаючи руки до грудей, і незграбною купою впав на землю.

— Ні! — скрикнула я. Спробувала побігти до Мала, та вартові з обох боків міцно вчепилися мені в руки. — Будь ласка, — взялася благати я Дарклінґа. — Змусь його зупинитися!

Дарклінґ знову кивнув, і Малові крики стихли.

Він лежав на снігу, важко дихаючи й прикипівши поглядом до Іванового нахабного вишкіру; в його очах світилася ненависть.

Дарклінґ із байдужим виразом обличчя чекав, дивлячись на мене. Здавалося, він мало не нудиться. Я вирвалася з рук опричників. Тремтливими руками витерла з очей сльози і розстібнула плащ, дозволивши йому зіслизнути з моїх плечей.

Я відчужено помічала, як під вовняну туніку прослизнув холод, як втупилися у мене допитливі погляди солдат і гриш. Мій світ стиснувся до вигнутих шматочків кістки у Дарклінґових руках, і я відчула, як мене накриває хвилею жаху.

— Підійми волосся, — пробурмотів чоловік.

Я обома руками підняла волосся з шиї. Дарклінґ зробив крок уперед і відсмикнув тканину туніки. Коли його пучки торкнулися моєї шкіри, я здригнулася. Побачила, як на його обличчі промайнув гнів.

Він із неабиякою турботою притиснув до моєї шкіри з двох боків вигнуті шматочки рогів, дозволивши їм лягти на ключиці. Кивнув Давиду, і я відчула, як Творець торкнувся рогів. В уяві я бачила Давида, котрий стоїть біля мене з тим самим зосередженим виразом обличчя, який я помітила першого дня в майстернях Маленького Палацу. Я бачила, як шматочки кістки посунулися й, розтанувши, переплелися. Без жодної застібки, без жодної петельки. Цей нашийник став моїм, аби я завжди його носила.

— Готово, — прошепотів Давид.

Він відпустив нашийник, і я відчула, як його вага опустилася мені на шию. Вичікувально стиснула руки в кулаки.

Нічого не відбулося. Я відчула несподівану безрозсудну й приголомшену надію. А що, як Дарклінґ помилився? Що, як нашийник узагалі нічого не робить?

Аж тоді чоловік стиснув пальці на моєму плечі, й усередині мене луною відізвався нечутний наказ: Світло. Здалося, наче невидима рука увіп’ялася мені у груди.

Мене охопило золоте світло, заливаючи собою галявину. Я бачила, як Дарклінґ примружився від його яскравості, й чоловікові риси переможно й урочисто засяяли.

«Ні», — подумала я, намагаючись відпустити світло, відігнати його.

Та щойно в мене виникла ідея супротиву, невидима рука віді­гнала її геть, наче якусь дурницю.

У мені відгукнулася чергова команда: Більше. Моє тіло з ревом протнув новий промінь сили, шаленіший та сильніший за все, що мені доводилося відчувати. Цьому не було кінця-краю.

Контроль, якого я навчилася, все здобуте мною знання здалися перед ним — збудовані мною будиночки, хиткі та недосконалі, знесло, підпалюючи потік, який був силою оленя. Світло вибухало в мені однією мерехтливою хвилею за іншою, заливаючи небо діамантовим струменем. Я не відчувала жодного збудження чи радості, на які могла сподіватися від використання своєї сили. Це більше не була моя сила, і я тонула, безпомічно застрягнувши в тих жахливих невидимих лещатах.

Дарклінґ утримував мене там, досліджуючи мої нові межі, навіть не знаю, як довго. Єдине, що я відчула, — як невидима рука розтиснулася.

Галявина знову занурилася в темряву. Я судомно зітхнула, намагаючись зорієнтуватися й зібратися докупи. Мерехтливе світло смолоскипів осяювало благоговіння на обличчях вартових, гриш та Мала, котрий досі лежав на землі з жалюгідним виразом обличчя та сповненим жалю поглядом.

Коли я знову перевела погляд на Дарклінґа, він уважно розглядав мене, примруживши очі. Чоловік перевів погляд із мене на Мала, а тоді на своїх людей.

— У кайдани його.

Я відкрила рот, щоб заперечити, та погляд хлопця змусив мене змовкнути.

— Ми розіб’ємо табір на ніч і вирушимо до Зморшки, щойно зазоріє, — повідомив Дарклінґ. — Повідомте Аппарату, щоб готувався. — Потім чоловік повернувся до мене. — Якщо спробуєш нашкодити собі, за це заплатить стражданнями трекер.