Читати книгу - "Постріл із глибин"

Поки Чарльз Лоріа спостерігав, як корабель проходив повз нього та занурювався все глибше, щось надзвичайно сильно вдарило його по голові. Що б це не було, воно ковзнуло далі, на плечі його жилета, за щось зачепилось і почало тягти його вниз. «Я не міг навіть уявити, що могло впасти на мене з неба. Мене б не дуже здивувало, якби спливла субмарина і я опинився просто на ній, але ось такий удар просто нізвідки мене шокував»[631].

Він повернув голову та побачив, що за нього зачепився провід, який був натягнутий між двома щоглами. Антена для бездротового зв’язку, зрозумів він. Лоріа спробував вивільнитися з-під неї, але не вдалось. Антена перевернула його догори ногами та почала затягувати в глибину.

Телеграма

П’ятниця,

7 травня 1915 року

14:26

«SOS від “Лузитанії”. Ми вважаємо, що перебуваємо коло Кінсейла. Останнє положення — 10 миль від Кінсейла. Терміново на допомогу. Сильний нахил»[632].

«Лузитанія».

Кінець королеви

Лише шість із двадцяти двох традиційних шлюпок «Лузитанії» були спущені на воду, перш ніж корабель занурився остаточно. Сьома, з лівого борту, теж досягла води, але без необхідної заглушки — вона відразу почала наповнюватися водою й швидко потонула.

Пасажири, які встигли стрибнути у воду, пливли, щоб забратися якомога далі від корабля, — боялися, що їх почне затягувати під корпус. Цього не сталося, хоча троє пасажирів розповідають, що відчували щось подібне. Одна пасажирка, Маргарет Ґвайр із Саскатуна, Канада, — вона нещодавно вийшла заміж — розповіла, що її затягло в одну з чотирьох труб у 24 фути завширшки[633]. За мить її викинуло парою, що вирвалася знизу, — живу, але повністю вкриту чорною сажею. Після неї в трубу затягло ще двох[634]: 21-річного Гарольда Тейлора, який теж нещодавно одружився, та ліверпульского поліцейського інспектора Вільяма Пірпойнта. Вони також повернулися звідти живі та чорні.

Поки ніс корабля занурювався під воду, корма підіймалася все вище, і стало видно чотири гігантські гвинти, що золотом виблискували на сонці. На той момент «Лузитанія» на 2 милі відійшла від місця, де її вдарила торпеда, і перебувала у 12 милях від мису Олд-Хед-оф-Кінсейл. У ці останні миті кут нахилу правого борту зменшився до 5° — вода заповнила решту корабля.

Моряк Мортон перевернувся на спину та спостерігав за кораблем. Він бачив, як пасажирів змило з палуби, як сотні людей намагалися видертися якомога вище, до корми. Потім «Лузитанія» знов нахилилась на правий борт і зникла з очей у «повільному, майже статичному зануренні вперед головою під кутом у 45 чи 50°»[635].

Двайт Гарріс у своєму рятувальному колі від Ванамейкера плавав далеко за кормою корабля. Він бачив, як корабель «пірнув уперед під воду, наче лезо ножа, — труби, щогли, шлюпки та все інше шматками розлетілось у різні боки! Неймовірна кількість заліза, дерева, пари та води! І, що найгірше, людських тіл!.. Там, де зник корабель, утворився величезний зеленувато-білий пузир — це була купа уламків та людей, які боролися за своє життя! Пузир ставав усе більшим та більшим і, на щастя, наблизився до мене лише на 20 чи 30 ярдів, штовхаючи ті уламки»[636].

Це утворення — пузир — було характерною ознакою загибелі судна, про нього згадувало багато пасажирів. Море піднялося, наче водяне плато, що розтікалося на всі боки. Цей потік ніс у собі тіла людей та величезну кількість уламків, що супроводжувалося дивним звуком.

Чарльз Лоріа сплив саме в момент зникнення «Лузитанії». Під водою він сильно бив ногами, і йому якось вдалося звільнитися від антени. «Корабель пішов на дно, — писав Лоріа. — Не пам’ятаю, щоб я чув крики, швидше довгий протяжний стогін, що ставав усе гучнішим і не вщухав дуже довго після того, як зник корабель»[637]. Лоріа накрило хвилею. «Маса уламків була величезною. Хвиля принесла не тільки людей, а й шезлонги, весла, ящики та інше, я навіть не пам’ятаю що. Мене просто раптом затисло між якимись великими предметами, а потім я опинився під водою».

Навколо нього незчисленна кількість душ боролася за життя. Він мало чим міг допомогти — може, тільки штовхнути весло чи шматок чогось плавучого в їхній бік. Багато хто був одягнений у важкі пальта. Жінки були вбрані в багато шарів одягу: корсети, камісолі, нижні спідниці, кофти, хутро — усе це швидко промокло та почало тягти вниз. Пасажири без жилетів тонули. Складний одяг дітей та немовлят теж тягнув на дно.

Одна з найстрашніших картин, про які розповідають ті, хто вижив, — сотні рук над поверхнею води. Люди махали руками, благаючи про допомогу. Але скоро стало тихо. Пасажири розповідають, що бачили хмари диму від пароплава з південного боку, але судно не підійшло ближче. З моменту удару торпеди пройшло лише 18 хвилин.

Прилетіли чайки — вони плавали поміж тіл на поверхні.

Коли навігаційна панель на містку почала занурюватися під воду, капітан Тьорнер і досі був там. Море десь далеко виблискувало блакиттю, але тут поруч вода була прозора та зеленкувата. Сонячні промені пронизували верхній шар води та підсвічували фарбу й блискучі елементи палуби, що тяглися далеко вглиб.

Стерновий Г’ю Джонстон бачив Тьорнера на крилі містка — він підходив то до лівого борту, то до правого. Рятувальний жилет він одяг, але ніяких інших спроб уникнути звичної для капітана далекого плавання долі не здійснив. Джонстон пізніше казав, що він «ніколи не зустрічав нікого міцнішого за Тьорнера»[638].

Корабель і досі продовжував рухатись, але дуже повільно. За ним у кільватері тягся слід із тіл та уламків, а ще сотень чоловіків, жінок і дітей, які зі страху чи випадково лишилися на судні. Вони струменіли за кораблем, наче хвіст паперового змія.

О 14:33 станція бездротового зв’язку на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл відправила в Адміралтейство повідомлення з двох слів: «“Лузитанія” потонула»[639].

Спостерігачі на Олд-Хед бачили, як це сталося. Величний корабель — ось він є, а ось наступної миті на його місці просто блакитне небо, як це виглядало з великої відстані.

Кишеньковий годинник капітана Тьорнера, який пізніше опинився в ліверпульскому музеї, зупинився на 14:36:15.

Усюди.

Чутки

Консульство США у Квінстауні, Ірландія, розташовувалось у декількох кімнатах над баром. З вікон відкривався краєвид затоки. За цією будівлею височів величний шпиль собору