Читати книгу - "Тінь гори"

Я заплатив і вийшов з нею, спускаючись на пронизану сонцем вулицю. Через дорогу стояли припарковані таксі, тож ми підійшли до першого з них. Лайза пригнулася, щоб сісти в машину, але я завадив.

Вона на мить зустрілася зі мною поглядом, а потім знову відвела очі.

— Не чекай на мене сьогодні,— сказала вона.— Нова інсталяція, яку ми монтуємо, вона дуже складна. Ми працюватимемо понаднормово кілька наступних днів, щоб...

— Кілька днів?

— Так. Я... я, мабуть, переночую сьогодні там, і завтра, лише... лише щоб вчасно підготувати виставку, розумієш?

— Що відбувається, Лайзо?

— Нічого не відбувається,— мовила вона і сіла в таксі.

Воно одразу ж від’їхало. Вона обернулася й дивилася на мене крізь скло, не відводячи очей, аж доки я загубив автомобіль у натовпі транспорту.

Захоплення, народжене за кілька секунд, це хистка річ. І коли це захоплення помирає, то жодна сила не здатна відродити його в очах коханців. Ми з Лайзою дивилися одне на одного з глибшого місця — місця, куди приземляється захоплення, коли падає.

Світло потьмяніло, і крізь сад минулого почала рухатися тінь. Я півгодини стояв на стежці, глибоко замислившись.

Чогось бракувало, конфлікту, більш фундаментального, аніж несхвалення Лайзою мого життя на межі санджайської компанії, або навіть її бажання бути з іншими. Відбувалося ще дещо, але я не міг його побачити, не міг почути — просто тому, що це відбувалося зі мною.

Розділ 24

Поки я паркувався під «Леопольдом» біля вуличних торговців, саламандрові очі яких шукали заробітку, вулиця вирувала від радісних злодіїв. Я повільно глянув ліворуч, а потім праворуч, оцінюючи всі загрози й нагоди. Я почав забувати про тінь — тінь Лайзи, що рухалася крізь сад минулого, коли почув голос.

— Ліне! Це неймовірно, я намагався тебе знайти.

То був Стюарт Вінсон, і він був схвильований. Це добре. Після розмови з Лайзою, яку я не зрозумів, схвильованість чоловіка, якого неможливо зрозуміти взагалі, здавалася вдалою розвагою.

— Вінсоне? Що сталося?

— Є одна дівчина. Вона... мені потрібна твоя допомога. У тебе ж є зв’язки з копами Колаби?

— Залежно які зв’язки.

— Чоловіче, ти можеш вирішити це питання. Правда ж?

— Я знаю, хто зверху і внизу ієрархії, якщо тобі треба когось підкупити.

— Це мені й треба! Супер! Можеш піти зі мною? Просто зараз?

— Я...

— Прошу, Ліне. Є одна дівчина. У неї величезні проблеми.

Він помітив мій скептицизм.

— Що? Ні! Вона нічого поганого не зробила. Справа в тому, що, наскільки я зрозумів, у неї помер хлопець. У нього було передозування, типу, сьогодні вночі, і...

— Почекай хвилинку. Пригальмуй. Що це за дівчина?

— Я... я не знаю, як її звати.

— Ага.

— Тобто я не запитав. Я також не бачив її паспорта. Я навіть не знаю, звідки вона. Але знаю, що маю її врятувати, і можливо, я єдиний, хто на це здатний, розумієш? Її очі... це так дивно, друже. Неначе сам усесвіт каже мені її врятувати. Це містично. Це магічно. Це доля абощо. Та коли я намагаюся запитати про неї в копів, ті кажуть мені заткнутися.

— Заткайся, Вінсоне, або розкажи щось адекватне.

— Стривай! Дай пояснити. Я був у поліцейському відділку — сплачував штраф за свого водія, знаєш, бо той почубився з іншим, цим водієм, на Кемпс-Корнері, біля з’їзду Бріч-Кенді, й він...

— Вінсоне. Дівчина.

— Так, друже, я закінчив з копами і помітив цю дівчину, яка там сиділа. Тобі треба її побачити, чоловіче. Ті очі. Її очі., вони... вони неначе вогонь і лід водночас. От що такого в очах може тебе так намахати?

— Зв’язок. Повертаємося до дівчини.

— Як я вже казав, її хлопець помер від передозу десь вчора вночі чи сьогодні вранці. Усе, що я розібрав, це що вона прокинулася і знайшла його давно задубіле тіло. Вона зупинилась у «Френтіку».

— Продовжуй.

— Хлопці у «Франтику» суворі та вміють тримати язика за зубами. Я мав з ними справи. Але мертвяк... Це за межею, розумієш?

— Я знаю про правила у «Френтіку». Вони затримали дівчину, зателефонували копам і передали її.

— Так, придурки.

— Вони лише намагалися не потрапити за ґрати, і ти теж маєш так робити, Вінсоне. Не дуже безпечно грати доброго самаритянина в поліцейському відділку, якщо ти наркоділок. У поліцейському відділку взагалі не буває безпечно.

— Я... я знаю. Але ця дівчина, чоловіче, це містика, кажу тобі. Я спробував розговорити копів. А вони лише сказали, що вона упізнала тіло в морзі, як і вимагалося. Друже, це повинно бути для неї справжнім пеклом. І вона дала свідчення, як її і просили. Але дівчина нічого не зробила, а вони її не відпускають.

— Усе зав’язане на грошах.

— Я так і зрозумів. Але вони не хочуть спілкуватися. Ось чому ти мені потрібен.

— А хто черговий?

— Диліп. Черговий сержант. Вона сидить у нього в офісі.

— Це добре.

— Я можу заплатити, щоб він відпустив дівчину?

— Якщо запропонувати достатньо, то він продасть навіть зброю та значка.

— Це ж чудово!

— Але потім він тебе знайде і віддубасить, щоб їх забрати.

— Це жахливо.

— Йому подобається викликати в інших страх. Наповни свої очі достатньою кількістю удаваного страху, щоб він посміхнувся, а потім давай гроші.

— Це те, що робиш ти?

— Ми з Блискавичним Диліпом вже пройшли стадію удаваного страху.

— То якщо ти підеш туди зі мною, він дозволить заплатити і забрати звідти дівчину?

— Звісно. Думаю, так. Але...

— Але що?

Я утомлено видихнув великий ковток повітря і застережливо глянув у його схвильовані очі.

Мені подобався Стюарт Вінсон. Його худорляве вродливе обличчя, припряжене шістьма роками азійського сонця, завжди мало той мужній, щирий і рішучий вираз обличчя, гідний полярника, який веде інших на благородну авантюру, навіть при тому, що Вінсон був підступним успішним наркоділком, який жив досить марнотратно в місті, де не минався голод. Я не міг зрозуміти його мотиву.

— Ти певен, що хочеш втягуватися в усе це? Ти не знаєш цієї дівчини. Ти навіть її імені не знаєш.

— Прошу, не треба казати нічого поганого про цю дівчину,— тихо, але з несподіваним натиском сказав він.— Це змусить мене змінити до тебе ставлення. Якщо ти не хочеш мені допомагати, це нормально. Але