Читати книгу - "Тінь гори"

— Господи.

— Вибач,— мовив він, на мить похиливши голову.

Так само швидко він знову звів свої повні благання очі.

— Знаю, що це здається безглуздим, але в офісі Диліпа я провів останні дві години, намагаючись їй допомогти. Вона нічого не сказала. Ні слова. Але була мить, коли вона поглянула на мене і подарувала крихітну посмішку. Я відчув її у своєму серці, Ліне. Я не можу цього пояснити. І я... я посміхнувся їй у відповідь. І вона теж це відчула. Я знаю. Я певен. У цьому я впевнений більше, ніж у всьому іншому в житті. Не знаю, чи ти коли-небудь любив без жодної на те причини, але все, про що я прошу,— це допомогти.

Я знав, як це буває, усі, хто так кохав, розуміють. Ми перетнули дорогу до поліцейського відділку Колаби і пройшли просто в офіс до Диліпа.

Черговий сержант обдивився мене з ніг до голови, поглянув на дівчину, яка сиділа з того боку столу, а потім перевів погляд назад.

— Твоя подруга? — поцікавився Блискавичний, киваючи на дівчину.

Я глянув на неї, і всередині з’явилося відчуття невидимого клубка, неначе скручувалися листки папороті. Це була дівчина з фотографії в кулоні, та, що продала кулон, та, яку я намагався попередити, коли повертав їй прикрасу.

«Доле,— подумав я,— злізь із мене».

Її брудне волосся скуйовдилось і прилипало до поту на шиї. Дівчина була одягнена в традиційну синю футболку, вилинялу від багаторазового прання і достатньо тісну, аби підкреслити худеньку тендітну фігуру. Її джинси здавалися зависокими, тоненький пояс збирав тканину брижами навколо вузької талії.

На ній був кулон. Вона мене впізнала.

— Так,— відповів я.— Подруга. Будь ласка, сержанте-джі, увімкніть вентилятор.

Блискавичний Диліп зиркнув на нерухомий вентилятор над її головою і майже непомітно перевів очі на вентилятор, що швидко обертався над ним, виганяючи задуху від мусону.

Знову перевів погляд на мене і блиснув медовою ненавистю.

— Панка[82]! — гримнув підлеглому він.

Констебль мерщій увімкнув вентилятора над головою дівчини, й охолоджене повітря ринуло на піт, що обливав її тоненьку шию.

— То вона твоя подруга, Шантараме? — підступно запитав Диліп.

— Так, Блискавичний-джі.

— Ну добре, як її звати?

— Ким вона тобі назвалася?

Диліп розреготався. Я повернувся до дівчини.

— Як тебе звати? — запитав я.

— Раннвейг,— заявила вона, торкаючись медальйона на шиї, коли наші погляди зустрілися.— Раннвейг Ларсен.

Диліп знову розреготався.

— Це не те ім’я, що у мене записане,— сказав він, продовжуючи посміхатись.

— Воно — норвезьке,— пояснила дівчина.— Пишеться як Р-а-н-н-в-е-й-г, але вимовляється Ранвей, як злітна смуга.

— Її звати Ранвей,— мовив я.— Як злітна смуга.

— Чого ти хочеш, Шантараме? — запитав Диліп.

— Я б хотів провести міс Ларсен додому. У неї був дуже важкий день.

— Міс Ларсен розповіла мені, що в неї немає дому,— заперечив Диліп.— Сьогодні вранці її викинули з готелю «Френтік».

— Вона може зупинитись у мене,— випалив Вінсон.

Усі повернулися до нього.

— Це... це дуже великий будинок, мій дім,— запнувся Вінсон, дивлячись на кожного з нас по черзі.— Там повно місця. У мене є служниця. Вона добре про неї подбає. Це якщо... це... якщо вона захоче поїхати до мене.

Блискавичний Диліп повернувся до мене.

— І хто цей бісовий ідіот такий? — переключившись на хінді, запитав він.

— Це пан Вінсон,— сказав я.

— Я — Стюарт Вінсон,— розповів той.— Я був тут приблизно десять хвилин тому.

— Заткайся,— скомандував Блискавичний.

— Ми б хотіли доправити міс Ларсен додому, Блискавичний-джі,— заявив я.— Звісно, якщо вона може йти.

— Може,— повторив Диліп, розтягуючи слово.— Це таке маленьке слово, але зі стількома умовами, які мають бути виконані.

— Буду радий їх виконати,— запевнив я,— залежно від того, звісно, скільки є умов і як чітко їх потрібно дотримуватися.

— Можу назвати принаймні десять умов,— запропонував Блискавичний, розводячи свою дратівливість лукавою посмішкою.

Я відрахував десять тисяч рупій і поклав гроші йому на стіл. Посунув їх уперед, а він накрив мою руку обома своїми.

— Чим цікава ця дівчина для санджайської компанії?

— Це не стосується санджайської компанії. Це особиста справа. Вона — друг.

Продовжуючи притискати мою руку до столу, він подивився на дівчину, оглядаючи її з голови до ніг.

— А, ну звісно,— сказав він, розтягуючи губи в масному оскалі.

— Почекай-но хвилинку,— почав Вінсон, але я його перервав, висмикуючи руку.

— Пан Вінсон хотів би подякувати вам, Блискавичний-джі, за доброту та співчутливе розуміння.

— Завжди радий допомогти,— прогарчав Диліп.— Дівчина має повернутися за два дні для підписання документів.

— Яких документів? — зажадав Вінсон.

Диліп на нього зиркнув. Я знав той погляд: він оцінював, з якої частини тіла почати побиття, коли чоловіка прикують до воріт.

— Вона тут буде, Блискавичний-джі,— пообіцяв я.— І які документи потрібно буде підписати?

— Про транспортування тіла,— уточнив Диліп, піднімаючи зі столу папку.— Тіло бідолашного молодого чоловіка повертається до Норвегії за три дні. Але вона має підписати формуляри за два дні. А тепер вимітайтеся звідси, перш ніж я почну додавати вимоги для її звільнення.

Я запропонував дівчині руку. Вона за неї вхопилася, підвелась і пройшла кілька кроків. Її трохи носило. Підійшовши до Вінсона, вона спіткнулася, і той обійняв дівчину за плече.

Вінсон вивів її на вулицю, допоміг сісти на заднє сидіння свого автомобіля і теж туди заліз. Водій завів двигуна, але я нахилився до відчиненого вікна.

— Ранвей-як-злітна-смуга, що сталося? — запитав я.

— Що?

— Твій хлопець. Що сталося?

— Тобі не треба хвилюватися за мене,— розсіяно пробурмотіла вона.— Зі мною все гаразд. Все гаразд.

— Зараз я хвилююся за нього,— заявив я, киваючи на Вінсона.— Щоб повернутися назад і розібратися з тим копом, необхідно знати, що сталося.

— Я... я не...— почала вона, втупившись у згорток, що лежав на колінах.

Я здогадався, що там були всі її речі.

— Розповідай.

— Він... він не міг зупинитись. І ставало тільки гірше. А потім, вчора, вчора ввечері, я сказала, що кидаю його і повертаюся до Осло. Але він благав мене залишитися ще хоч на одну ніч. Лише одну ніч. І... а потім... Він це навмисне. Я прочитала це в його очах. Він зробив це навмисно. Я не можу повернутися