Читати книгу - "Тінь гори"

Шалений електричний блакитний погляд потьмянів, і вона поринула у змучену тишу. Я впізнав той погляд: це коли ти дивишся на мертвих. Вона дивилася на обличчя свого мертвого хлопця.

— У тебе є хтось у Бомбеї? — поцікавився я.

Вона повільно похитала головою.

— Хочеш попросити допомоги у консульства?

Вона несамовито замотала головою.

— Чому ні? — здивувавсь я.

— Я ж сказала, що зараз не можу бачитися з ними.

— Вона виснажена,— ніжно мовив Вінсон.— Ми поїдемо додому. Там вона буде в безпеці, поки не вирішить, що робити далі.

— Гаразд. Гаразд. Я вирішу питання з Блискавичним Диліпом.

— Потрібно ще? — запитав Вінсон.— Я думав, це все.

— Він не віддав її паспорта. Він чекає на доплату, але не хотів одразу про це говорити. Принаймні, доки ти був у офісі. Я розберуся.

— Дякую, друже,— кивнув Вінсон.— Я привезу її для підписання форм. О, і дозволь віддати тобі гроші!

— Вінсоне, передавати гроші — це круто лише в поліційному відділку, а не біля нього. Ми розрахуємося потім. Якщо я дістану її паспорта, то залишу його Дідьє в «Леопольді».

Вінсон повернувся до дівчини й почав шепотіти:

— Усе буде гаразд. Моя служниця за тобою нагляне. Вона може здатися грізною, але це лише на перший погляд. Гаряча ванна, свіжий чистий одяг, щось поїсти і вдосталь сну. З тобою все буде гаразд. Я обіцяю.

Він проінструктував свого водія, й авто від’їхало. Дівчина швидко обернула голову, знайшла мене поглядом і щось промовила. Я не зрозумів, що саме вона хотіла сказати. Постоявши на вулиці, поки машина не зникла з очей, я повернувся до Блискавичного Диліпа.

Інформації було небагато. Дівчина розповіла, що, прокинувшись, побачила свого мертвого хлопця на ліжку біля себе. З його руки стирчав шприц. Вона покликала менеджера, а той зателефонував у поліцію і медикам.

Блискавичний Диліп радів, що це було просте передозування. У хлопчини на руках і ногах були численні сліди від уколів, а менеджер готелю засвідчив, що ніхто, крім пари, не заходив до кімнати Ранвей.

Паспорт дівчини коштував п’ять тисяч рупій, і ще десять тисяч знадобилося, щоб прибрати ім’я Ранвей Ларсен з рапорту про смерть хлопця.

У відредагованому варіанті офіційних записів саме менеджер готелю знайшов тіло, а Ранвей зникла з опису.

У ті дні це була велика сума, і я планував забрати її у Вінсона якнайшвидше. Коли я вже зібрався вийти з кабінету Блискавичного Диліпа, запихаючи норвезького паспорта в кишеню, черговий сержант попросив затриматися.

— Передай санджайській компанії, що ця справа підніме ставки.

— Про що ти?

— ДаСилва,— сказав він, майже випльовуючи останні слова.— Ендрю ДаСилва. Саме його героїн убив хлопця. Це вже третій передоз від героїну за цей тиждень. Санджайська компанія продає дуже міцний і дуже неякісний товар. У мене через це проблеми.

— Як ти можеш бути таким певним?

— Пішов ти, і пішли всі ті мертві наркомани. Мені начхати на це. Двоє місцевих малих — це невелика морока, та коли в цій зоні здихає іноземець, то на моєму столі залишається велика пляма. А я люблю тримати стола чистим. Я вже сказав ДаСилві, щоб цього місяця заплатив подвійний тариф за дві смерті. Тепер смертей уже три, тож ціна буде потрійна.

— Блискавичний, краще сам скажи це Санджаю. Ти зустрічаєшся з ним частіше за мене.

Я вийшов з відділка й, оминаючи транспорт на дорозі, підійшов до вузького цементного блока й металевої рейки, що відділяли дорожні смуги, які відходили від головної траси праворуч і ліворуч.

Стоячи в розриві сталевої огорожі, я відчував, як навколо кружляє транспорт: тісно напхані червоні приміські автобуси, скутери, які вміщували по п’ять членів родини водночас, ручні візки, мотоцикли й велосипеди, чорно-жовті таксі, рибні вантажівки, особисті автомобілі й військовий транспорт, який виїжджав з великої морської бази на краєчку півострова Міста-Острова та в’їжджав на неї.

Крізь хащі думок прозирнули слова.

Наша наркота. Наркота санджайської компанії. Дівчина з медальйона, Ранвей-як-злітна-смуга. Її хлопець. Дівчина з медальйона. Наша наркота.

Гудки, велосипедні дзвіночки, музика з радіо, крики торговців і жебраків лунали звідусіль, відбиваючись від переходів і елегантно провислого каміння будинків, що їх підтримували.

Наша наркота. Наркота санджайської компанії. Дівчина. Медальйон. Її хлопець. Наша наркота.

Мене мучили аромати вулиці, затьмарюючи свідомість,— свіжа риба і креветки з причалу Сассуна, випари солярки й бензину, важкий запах мокрого полотна від мусонної цвілі, що пробирався крізь виступи кожного будинку в місті.

Наша наркота. Наша наркота.

Я стояв посеред дороги. Ріки транспорту текли переді мною, прямуючи на північ, і позаду мене, прямуючи на південь, уздовж вузької морської затоки півострова.

Хадербгай заборонив будь-кому в компанії торгувати героїном у Південному Бомбеї чи отримувати доходи від проституції. По його смерті більша частина фінансування санджайської компанії надходила з обох джерел, і Санджай санкціонував дедалі більше дилерів і борделів.

Це вже був новий світ, не сміливіший, але набагато багатший, ніж той, який існував, коли Хадербгай визволив мене з в’язниці й найняв. Безглуздо було стверджувати, що я не продавав наркотики чи дівчат, що я не заробляв підробкою паспортів. І стояв у цьому світі з обмотаним навколо шиї срібним ланцюгом.

Як солдат санджайської компанії я воював проти інших банд і мав захищати Ендрю, Аміра, Фейсала та їхні операції, не питаючи про причини пролиття крові, без права на відмову.

Наша наркота.

Я відчув дотик на спині й почав розвертатися, аж раптом торкнулися ще раз, і ще. Троє велосипедних убивць дременули в різні боки на своїх хромованих велосипедах.

Я швидко озирнувся і побачив Панкаджа — другу людину в банді велосипедних убивць: він зупинився біля мене. Обіперся на металеву рейку роздільника дорожньої смуги.

Навколо нас вирував дорожній рух, а Панкадж пустотливо на мене дивився, блискаючи очима.

— Ось як це просто, брате! — посміхнувся він, енергійно хитаючи головою.— Не враховуючи мене, ти вже тричі мертвий, якби хлопці використали ножі