Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."

Між нами давно діяла негласна угода: кожен сам по собі вдома — і як одне ціле за воротами, серед людей. Ідеальна сімейка. Ти згодився на це з поблажливо-сумною посмішкою, бо не хотів плювати собі в криницю. А головне — хотів залишити мене біля себе. Чекав, сподівався, що прийде час — і я впаду тобі на груди, заллю їх гарячими сльозами й скажу: «Все, що було, — туман. Ти в мене найлюбіший, таточку». Як тоді, в перші наші дні. Тоді я зверталася до тебе на «ви» і справді вважала трішки батьком. І як дико здивувалося наївне дитя, коли ти почав домагатися свого. Смішно згадати, ледве не згоріла від ганьби й переляку. А потім, після «того», ходила, як зачумлена, боялася зайти в ванну, глянути на твою бритву, щоб не вчинити щось із собою або не кинутися з нею на тебе…

Ти, Андрію, все життя вважав, що я повинна бути тобі вдячною. Так, дорогий, ти мав рацію, хоча я зрозуміла це не одразу. Сам того не бажаючи, ти допоміг мені стати тою, ким повинна бути кожна особина моєї статі — жінкою. З її головним покликанням — хвилювати й захоплювати чоловіцтво. І коли одного прекрасного дня ти побачив мене такою — вжахнувся. Твоя покірна рабиня, мила руденька попелюшка стала звабливою дамою, яку не минають погляди ні чоловіків, ні жінок. Пригнічене деревце стало розкішною ліаною і виповзло через хащу до сонця. І ти зрозумів, що битву програно, час твій минув.

Розважливий і хитрий, як міг ти не знати, що цуценя, яке тримають на припоні, з часом або хиріє, або виростає в злого й підступного пса?

Так, це я вбила тебе, Андрію, я… Руками бідолашного хлопця. Тої миті, як побачила скривавлений ніж, одразу ж зрозуміла, в чому річ. Не так все було, як я розповіла міліції. Хоча я не певна, що той сухорлявий скептик-слідчий повірив мені.

…Навіщо кидати тінь на солідну людину? З вечірки того дня я приїхала не сама. Він зупинив машину на пустирі, позаду нашого саду, й поклав мені на коліно свою долоню. Запитав, ласо посміхаючись: «Пригостите малиною, Мартусю?» Тиждень тому цей чоловік призначив мене завідуючою дамською перукарнею. Такі жести не робляться лише з благородства, за них треба платити. Я неохоче згодилася, хоча серце віщувало щось недобре. Він прихопив з машини ковдру, і ми розстелили її в траві між виноградними шпалерами. Від сусідів ніхто нас не помітив би, а ти о цій порі вже влягаєшся. Тільки-но ми сіли й він незграбно обійняв мене, як збоку схарапуджено вигулькнув великий собака. Знавісніло хекаючи, він пірнув у кущі пустиря. Я підвелася і пішла в глиб саду. Те, що побачила, було жахливе: ти нерухомо лежав під деревом, а поруч валявся скривавлений кривий ніж. Я скрикнула, прибіг мій супутник. Зиркнув і тільки встиг шепнути: «Мене тут не було». Очманіло кинувся геть. Я глянула в бік сусіднього саду…

Бідний дурник, навіщо він це вчинив?! Невже справді подумав, що зараз мене хтось може образити, принизити?

Хотів позбавити від домашнього тирана, який насправді давно вже не тигр, а хатній кіт… Але ж це я сама, сама спровокувала його, втішаючи своє відьомське самолюбство й не помічаючи, що бавлюся з вогнем. Це тільки зовні він такий сором'язливий, нерішучий, а всередині клекоче вулкан. Спробуй роздражнити мале вовченя… Якою ненавистю горіли його очі, коли я сказала, що Андрій забороняє мені користуватися косметикою й носити модні сукні. «Безголовий тиран», — скреготнув він зубами. «Ет, хлопчику, то ще квіточки. Мій чоловік не пускає мене в сауну, аби на моє тіло не дивилися навіть жінки. А сам… сам підглядає в щілину, коли я купаюся у ванні, і приглушено сопе». «Як це можна?! — кипів у ньому гнів. — Та таких убивати треба». «Ти міг би… вбити людину? Заради мене зміг би?» — під'юджувала я. Замислився. «Заради тебе я зміг би все. Знаєш, у смерті немає нічого незвичайного. Це те ж, що й життя, тільки навиворіт. Я так боявся зустрітися з першою смертю, а вона виявилася такою буденною… Чистенька тендітна бабуся в стародавньому чепчику, кволо вибачалася: „Не сердьтеся, золотенькі, я ніколи не викликала „швидку“. Сусідка ось…“ Лікарка заходилася оглядати її, а я взяв розгорнуту книжку зі столу. Алоіс Ірасек. Бабуся помітила, каже: „Гарна книжка. Візьміть собі, почитайте“. Просто так мовила, як до онука. Лікарка написала щось на картці й простягла мені: „Обширний інфаркт, викликай спеціальну бригаду“. Вийшов я на вулицю, зателефонував, заодно купив булку й пляшку кефіру. Страшенно їсти хотілося, а попереду ніч. Доки вернувся, а бабуся вже мертва лежить. Маленька, гурджувата, як недогарок свічки. Знесли ми її з шофером до фургону, чекаємо, поки лікарка папери заповнить. А їсти так хочеться. Не витерпів, узяв булку. І так мені дивно: поряд смерть, а я булку їм і думаю про тебе». — «Про мене?» — «Так, про тебе. А ще думаю: якби бабуся не померла, то взяв би книжку, а так незручно вже якось. Уявляєш?»

Боже мій, що з нами тепер буде? Що він накоїв навіжений? Що я накоїла з ним?..

Правик

На столі лежить сірникова коробка. На етикетці зображена химерна ваза з дутого скла. Конфігурацією схожа на крутостегнасту жінку. Нехай це буде Марта Сливак. Протилежний бік коробки — білий картон. Білий… А це нехай буде студент у санітарному халаті. Кладу коробку на ріжок стола, так, щоб можна було підкинути її нігтем великого пальця. В таку забавку ми грали студентами. І я завжди програвав. Тепер зіграю сам із собою, зі своїми сумнівами. Отже, хто з них убив?

Торохтячи сірниками, коробка злітає вгору, падає, перекидається й лягає етикеткою догори. Я записую на аркуші: «Марта Сливак». Якби хтось збоку підгледів за мною, по-дружньому заспокоїв би, що психіатра боятися не треба, що з кожним це може статися в наш скажений час…

Отже, Марта Сливак, чи могла вона вбити? Могла. Складна, сильна, приховано свавільна натура. Вродлива й розумна жінка з