Читати книгу - "Мальви. Орда"

Та отець Єпіфаній і тепер не зрушився з місця: страх і кривда уже не напливали до душі — душа переповнилася. Він покірно опустив руки і думав: «На все воля Божа, а комусь треба жити на землі». І, думаючи це, зрозумів, що взяв на себе вічне ярмо і тавро зрадника… «Але чому — зрадника? — боронився іще. — Я не кинувся до отвору потаємного ходу, бо хіба затулив би його? Я не спробував рятувати дітей, бо все одно не врятував би і марно загинув. А жити комусь треба на землі… Бодай для того, щоб розповісти людям».

Думав так, та знав, що про побачене не писне й слова, бо за те не буде йому пощади ні від кого: власть імущі жорстоко покарають, а люди спитають: «Ти бачив це і не збожеволів? Ти бачив це і стояв без руху? Ти бачив це і не кинувся на допомогу? То як після цього ти можеш бути мужем, другом, батьком?»

Знав отець Єпіфаній, що віднині замовкне навіки.

Батурин горів. Горіли хати, палаци, церкви і людські трупи. Липкий сморід розносився зловістям по світу. Уцілів лише будинок страченого Мазепою генерального судді Кочубея, в якому за плату колишньої батькової зради залишилися живі й неушкоджені Кочубеїха з дочкою Мотрею. За наказом царя Меншиков їх пощадив.

Сіятельний князь оглядав полонених і наказував — кого стратити на місці, кого одвести до Глухова на муки. Були тут Чечель, генеральний осавул Гамалія, полтавський полковник Герцик. Не було лише Мазепиного небожа — полковника Андрія Войнаровського. І це згірчувало князеве вдоволення прожитим у битві днем.

Полковник Ніс торкнувся долонею до рамена отця Єпіфанія, але той стояв каменем, очі його були скляні, немов у мертвого, він дивився неблимно на полковника, ніби побачив його вперше.

— Хто ти? — спитав.

— Як то — хто? Полковник Ніс…

— Не знаю тебе…

— Здурів! — жахнувся полковник. Він штовхнув Єпіфанія в спину й повів його до будинку Кочубея, немов бранця.

Кочубеїха з дочкою Мотрею, жоною генерального судді Чуйкевича, що подався з Мазепою за Десну, чекали судної миті. До самого надвечір’я долинав з Гончарівки лемент мордованих людей, шибки вікон відбивали червінь пожеж, мати з дочкою чекали на свою чергу, бо хто в цьому пеклі згадає заслуги страченого Мазепою генерального судді Василя Кочубея, що виказав цареві замисли гетьмана, — смерть буде всім, і Кочубеїха вкотре прокляла винуватця всіх бід її родини, а нині й Батурина.

Та ось долинув до її вух вереск дітей і слова благань: «Дядьку, не треба… мамо… тату…!», і цього вже слухати було неміч — уста Кочубеїхи заніміли на якомусь слові «отченашу»; ні крик, ні молитви, ані плач уже не могли видобутися з горла, і була б вона німіла до судної години, якби не обурив її спокійний, святий лик Мотрі, що сиділа на лаві під іконами; вибілене стражданням обличчя дочки випромінювало всю її красу, начеб мала вона витекти нині вся до краплі й полишити по собі тільки зморшки, бо й кому та краса знадобиться, коли світ гине; Кочубеїха помислила, що дочка збожеволіла, але Мотря глянула на неї чистими очима, немов заспокоювала, умовляла матір, що смерть — то не найстрашніше, і цей доччин спокій видобув з горла старої найбрудніше прокляття:

— Щоб ти стекла сукровицею, суко, наложнице гетьманська, у всьому винна тільки ти!

— У чому я повинна, мамо? — спокійно відказала Мотря. — Що любила гетьмана й вірила в його рятівниче призначення в Україні? Що він мене любив?

— Ось його призначення! — показала Кочубеїха на червоні від полумені вікна. — Смерть усій твоїй Україні, ось!

— Хтось мусить на війні програти, мамо. І ще не знати, хто програв, — заговорила Мотря, не дивлячись на матір, і ніби не до неї провадила свою мову: — Це лише початок… Воля не може народитися в теплому запічку, вона завжди народжується в крові, тільки ми ніколи не бачили, не зріли зблизька смерті за волю…

— Ти і тепер, цієї страшної миті, з ним розмовляєш! — засичала Кочубеїха. — Наслано на тебе, наслано!

— Немає волі там, де люди стали покірним бидлом. А Україна ще бореться, — закінчила свою мову Мотря.

Кочубеїха німіла від спокою дочки гірше, ніж від страху: ким це — Богом чи сатаною спіслано на Мотрю ту облудну віру у волю цього тричі проклятого краю, що уже дві сотні літ спливає кров’ю та слізьми і все марно, марно… То чому б не змиритися з долею і спокійно споживати хліб, який дає ще земля?.. А перед очима, немов жерій, зблиснуло закривавлене лезо сокири, і дві голови відділено від шиї — Кочубеєва та Іскрина, а гетьманська сива голова на плечах, і обвислі вуса, і сірий холодний погляд з–під насуплених брів. Це видиво відігнало отупіння, і вимовила Кочубеїха останній проклін дочці:

— Кров батька впаде на твою голову!

Втім, хтось загрюкав у двері, хтось шарпнув їх, немов хотів зірвати із завісів, і на порозі стали два посланці смерті. Любов Федорівна впала їм до ніг.

— Даруйте життя, о, даруйте життя, ми проклянемо Мазепу!

— Дайте оковитої, пані Кочубеїхо! І встаньте… — почула над собою знайомий голос, підвела голову й побачила на порозі товариша її покійного мужа полковника Носа, а поруч з ним стояв з непокритою головою священик у рясі, його вона не знала: був він молодий, вродливий, а очі мав безбарвні, ніби полудою затягнуті, крізь яку просвічувалися застиглі зіниці мерця.

— Врятуйте нас, полковнику, — лепетала Кочубеїха, підводячись з колін. — Ти ж себе врятував…

— Заспокойтеся, пані, — промовив полковник Ніс. — Ви давно врятовані тією самою ціною, що нині я… Зрештою, я відомстив за смерть вашого мужа.

Тоді підвелася з ослона Мотря. Вона підходила до полковника, обпікаючи його темінню чорних очей. Спитала:

— Як відомстили? Що ви зробили?

Полковник ступив крок назад, відштовхнутий гнівним поглядом молодої жінки, та схаменувся,