Читати книгу - "Мертві квіти"

— Повилазило, — згодився дядько. — Хоча у лоба в нас не цiлують, не принято. Не могло повилазити лише двом: Максиму Юрчу та Петру Халаничу, а їх Нiла не повiдомила.

— Ваших друзiв i справдi не було на похованнi, — розгублено промовив Стас. — А у чому ж фiшка?

— А у тому, хлопче, що Петро Халанич свого часу був здiбним скульптором. I мав iдею фiкс — вiдкрити ще у Союзi музей воскових фiгур. Як у Францiї. Вiн злiпив навiть погруддя Брежнєва, розфарбував як живого i через когось там передав до Кремля. Оцiнили. Халанич став керiвником вiддiлу культури та заслуженим дiячем. А от музею так i не вiдкрили. На п'ятдесятирiччя — ми ж усi однолiтки, Петро подарував нам iз Юрчем нас самих. Це було диво. Як двi краплi води. З мене особливо смiялися, з моїх богатирських грудей i маленької голови. От я i сховав у футлярi, щоб не потовклося. Гарна пам'ять про друга.

Усi мовчали, роззявивши роти, не вiрячи у можливiсть такої фантастики.

— Пiвмiста, кажеш, закопувало, прощалося… Значить, таки повилазило. Щоправда, i менi довелося потрудитися. Замалювати блiдим очi, зняти вiї верхнiх повiк зверху i прилiпити їх донизу, адже з розплющеними очима у нас не ховають. Усе знала i допомагала Нiлочка. Проте сама б вона не змогла…

— Справдi. Усiм досi не дає спати, як змогла вона самотужки покласти вас до труни. Довелося вам перепросити старого приятеля, з яким свого часу вчинили так пiдло i навiть «програти» йому перед смертю у шахи, аби не начинив вас формалiном по-справжньому.

— Усе вiрно, розумний мiй небоже, окрiм одного. Я не пiддавався, а грав цього разу чесно. Ратушняк перемiг сам. Просто моя голова виявилася на той момент надто перевантаженою, щоб зiграти на повну силу. Проте я з легкою душею повернув Iвановi кубок спартакiади, який цей «гросмейстер» i винiс пiд виглядом пляшки за труди. Вiн же i заховав мене потiм у пiдвалi на дачi, де я сидiв наче крiт, не знаючи навiть, що Нiла…

Мовчанка запала надовго.

— Ось i все, напевно, — зрештою вимовив Мироненко. — Гадаю, для тебе не є дивним нi те, що заповiт оформлений на тебе, нi те, як вiн складений. Я ж планував повернутися. На жiночi плечi не можна вантажити такого. Вони й меншого не витримали.

— А скажiть, пане Тарасе, чому Неоніла Йосипiвна заповiт склала точно як i ви? Я ночами потiм спати не могла, усе марилося… Що ви з того світу слiдкувати за виконанням прийдете…

— Склала, бо також бiльше не мала кому, — без найменшого подиву пояснив той. — А у Ковелi — тому що хотiв я перед «смертю» друзiв вiдвiдати. Хтозна як усе могло повернутися, таку кашу ми заварили. Хотiв пiдстрахуватися, аби вони у найвiдповiдальнiший момент не нагрянули i «мерця» не упiзнали. З рiк ми уже домовлялися хто до кого приїде, а все не виходило. Халанич на таке мастак — без попередження, раптово. А у Юрча син в нотаріальній конторі працює. Грошей не взяв, чого ж не скористатися? Та й до «Мамчурiв» та «Шевчикiв» таким чином не дiйшло. Ну а форма заповіту… Мiй власний був пiд рукою, а Нiлi схотiлося, щоб як у мене. Щоб однаково. Приємно їй було. А менi потрiбний був перепочинок. Тайм-аут. На рiк. Зникнути, байдуже куди. Краще туди, де нiхто не шукатиме. На той свiт. Потiм усе б вляглося, багато що змiнюється… Та й прокурори у нас бiльш нiж рiк на одному мiсцi не сидять. За пiвроку вибори, новi претенденти на хлiбнi мiсця прийдуть. От на що розраховував. Але ти виявився надто упертим. Весь у свого батька.

— Заводь, — сказав Нагiрний. — Ранок на носi. Ще шмат дороги.

— А там, до речi, усе так i стоїть, — несподiвано згадав Гащак. — Пляшка не розкоркована. А вареники, напевно, так позлипалися, що не роздереш.

— Не хвилюйтеся, я розлiплю, — сказала Оленка. — Все зроблю. Ви мене так зiгрiли з бокiв, що я наче як i виспалася. Але чула все. I ви з нами, дядьку Тарасе. Ми вас бiльше нiкуди не вiдпустимо, навiть не думайте. А вже зранку на свiжу голову будемо вирiшувати, як далi.

— Вирiшувати будете ви, — байдуже промовив Мироненко. — А менi вже однаково. Немає стимулу до життя. Горiлки б випив. I ноги б простягти десь у теплому, бо зараз вже не триматимуть. А решта мене бiльше не цiкавить.

У темрявi знову спалахнуло свiтло фар. Машина рушила у напрямку Галича.

Епiлог

Фiгури застигли на шахiвницi у мовчазнiй напрузi. Чорнi навпроти бiлих. Це були лише дерев'янi символи воїнства, проте, здавалося, що мiж ними не чотири строкатi ряди клiтинок, а шмат степу, з якого мiсцями вже зiйшов снiг. Вiтер куйовдить гриви i попони коней. Воїни застигли з кожного боку, спрямовуючи списи убiк ворога. Очi в очi, грають м'язи на вилицях, стискаючи зуби. Останнi секунди протистояння перед тим, як заграють сурми i на дошцi почнеться жорстока сiч, де все вирiшуватимуть сила, швидкiсть думки i холоднiсть витримки. Як i у справжньому життi.

Хто кого?

От i почалося. Бiлий пiшак, що займав позицiю е2 i затуляв собою бiлого короля, взятий грубими важелезними пальцями, якими, здавалося, його взагалi важко вишпортати з натовпу фiгур, перескочивши клiтинку, став через одну на е4. Вiд цього торкання струснулися iншi фiгури. Та ж сама рука одразу, але неквапно перенеслася за межi дошки до краю столу, натискаючи кнопку годинника. Рух цей вiдчув увесь стiл, а стрiлка одного з двох спарених циферблатiв почала вiдлiк.

Його суперник був схожий на сухого гриба з тiєю хiба що рiзницею, що гриби не трусяться. Невеличкий старий зі зморшкуватим обличчям увесь час був у русi: голова його ритмiчно похитувалася з боку у бiк, а руки тремтiли, тому й чорний пiшак також вiдiрвався вiд дошки з деякими труднощами.

— А ти, я бачу, за сiм рокiв нiчого нового не навчився, — промовив зморшкуватий скриплячим голосом. — Як ходив усе життя е2-е4, так i вмиратимеш iз цим ходом.

На обличчi маленького з'явився хитрий вираз, пальцi, що тримали фiгуру, на мить припинили тремтiти, i чорний пiшак, що хвилину тому ще затуляв свого ферзя, точним рухом опинився на бiлiй клiтинцi через кут вiд бiлого — того, що застиг на е4. I наче користуючись дорогоцiнною миттю, тi ж пальцi швидко клацнули по вiдповiднiй кнопцi годинника, вiд чого стрiлка першого циферблату зупинилася, а другого — розпочала свiй хiд.

— А людство за увесь час нiчого бiльш генiального і не придумало, — спокiйно