Читати книгу - "Проби"

він тільки не в мене на службі. А все ж я хотів би порадити деяким знайомим мені княжатам бути ощадливішими й справедливішими у роздаванні уклонів: адже надто часте відклонювання не окупається. Якщо не дотримано міри, вітання не справляє належної дії. Торкаючись непристойних манер, не можна не згадати пихи цезаря Констанція[129]. Являючись людові, він тримав голову завше рівно, не повертаючи її і не схиляючи набік, навіть щоб глянути на тих, хто йому вклонявся, стоячи обаполи дороги; водночас тіло його лишалося нерухоме, попри поштовхи колісниці, він не смів ані сплюнути, ані висякатися, ані втерти піт із чола. Не знаю, чи звичай, завважений у мені, був такого штабу і чи справді я мав якийсь таємний нахил до чвані; цілком може бути, за порухи свого тіла я не відповідаю. Що ж до порухів душі, то я хочу зараз відкрити все, що відчуваю.

Є дві побудки згаданої пихи: одна зависока думка про себе, друга — недооцінка іншого. Щодо першої, то мені здається, ніби передусім я маю врахувати таке: змалку я чую на собі гніт якогось розумового заблуду, назвичайно прикрого задля своєї безпідставності і ще прикрішого задля своєї обтяжливості. Я пробую якось радити собі з ним, але цілком спекатися його не можу. Полягає той заблуд у тому, що я знижую справжню вартість речі, яку посідаю, в силу самого факту її посідання. Завищую ціну всього чужого, відсутнього і не мого, в силу його неприступності для мене. Це почуття заводить мене дуже далеко. Як свідомість своєї влади викликає в чоловіків гідну осуду погорду до жінок, а в багатьох батьків до дітей, так і я перед двома рівноцінними творіннями завжди суворіший до свого; і винні тут не так прагнення досконалості і намагання створити щось краще, заважаючи мені судити неупереджено, як те, що посідання саме з себе породжує погорду до того, що ти тримаєш у руці й чим ти володієш. Мене ваблять закони та звичаї далекого люду; їхні язики; і я помітив, що латина мене чарує вже самим своїм авторитетом (як буває серед дітей та чупрунів), через що я ціную її більше, ніж вона на те заслуговує. Обійстя, дім, кінь мого сусіди, нічим не вартніші за мої, видаються мені куди ціннішими якраз через те, що вони не мої власні, — річ тим дивніша, що я дуже приблизно уявляю свої маєтності. Я уявлення не маю, на що я здатен, і дивуюся певності й вірі в себе, притаманним усім, окрім мене; у мене таке враження, ніби я нічого до пуття не знаю і що нема нічого такого, за що я посмів би ручитися, що воно мені під силу. Я не вмію оцінити своїх можливостей ані зарані, ані тоді, коли вже взявся до роботи, і пересвідчуюсь у них лише після її виконання; мої власні сили я усвідомлюю не більше, ніж сили когось геть мені чужого. Ось чому, як мені трапляється успішно вив'язатися з якоїсь притуги, то я більше приписую це щастю, ніж власній умілості; тим більше, що все я починаю на галай-балай, навмання і з великим острахом. Так само мені властиве ще й те, що з усіх суджень, висловлених старожитніми про людину взагалі, я найохочіше хапаюся і найцупкіше тримаюся за ті, що найнемилосердніші до нас, за ті, що зневажають, упосліджують і нікчемлять нас. Філософія ніколи в моїх очах не має такого гарного терену, як тоді, коли бореться з нашою зарозумілістю та марнославством, коли щиро визнає свою неміч, нерішучість і своє невігластво. Надмірно висока думка людей про себе видається мені матір'ю найфальшивіших переконань — як громадських, так і особистих. Ті, хто сідає окаряч на меркуріїв епіцикл, аби зазирнути у небесні розлоги, дратують мене не менше, ніж зуборвачі. У своїх пробах, предметом яких є людина, я стикаюся з такою силою всяких поглядів, з таким лабіринтом безмежних труднощів, з такими глибокими сумнівами та суперечностями в самій школі премудрості! Якщо ці люди не здолали пізнати самих себе та власну натуру, постійно притомну в полі їхнього зору і вміщену в них самих, якщо вони не знають, як рухається те, що вони самі двигнули, не вміють описати і розібрати пружин, що їх держать у руках і пускають у хід, то як же вірити їхнім розправам про причини припливу та відпливу на Нілі? Допитливість дано людям як бич, за словами Письма.

Але вертаюся до себе. Важко (так мені видається) знайти когось, хто б цінував себе менше, ба, хто б цінував мене менше, ніж ціную себе я сам. Я маю себе за людину з найпростішої глини і різнюся від решти лише тим, що свідомий цього. Мої вади ще ниціші і вульгарніші, ніж у решти, я не приховую їх і не виправдуюся. Я ціную себе лишень за те, що знаю, чого я вартий. Якщо в мені й сидить пиха, то припав я нею тільки зверху, і винна тут лише палка моя вдача. Насправді пиндючності в мене мізерія — та й та не лишилася непомічена для розуму. Я нею скроплений, а не насичений.

І справді, якщо говорити про плоди мого духу, хоч би в чому, то я зроду не спородив чогось такого, що мене вдовольнило б; а визнання інших для мене ніц не варте. Уподобання мої дражливі й клопітні, надто для мене самого. Я ганю себе щохвилі й хоч би до чого взявся, чую в собі вагання та безсилля. У мені немає нічого, що могло б удовольнити мій розум. Мій зір гострий і точний, але каламутиться, тільки-но я беруся за перо. Надто ж він мене підводить у поезії. Я незмірно кохаюся в ній, непогано розуміюся на творах інших, але стаю істною дитиною, коли хочу випробувати в ній себе; тоді я сам собі нестерпний. Можна бути нездарою у всьому на світі, тільки не в поезії:

Все ж у пошані. Але посередність у праці поета —

Гріх, і ні люди його не простять, ні боги, ні книгарні.

Горацій, Про поетичне мистецтво, 372

Пер. Андрія Содомори

Дай Боже, щоб цей мудрий вислів пишав на вивісці всіх друкарень і перекривав туди доступ ордам віршогонів!

Не вберегтись від лихих поетів!

Марціал, XII, 63, 13

Чому ми не маємо таких народів, як, скажімо, оцей? Діонисій Старший понад усе ставив свою Музу. Якось він послав на олімпійські грища вкупі з колісницями, найпишнішими