Читати книгу - "Кандід"

— Ваші гнобителі мерзенні, — говорив він своєму другові Ґордонові, — мені шкода, що вас утискають, але мені шкода, що ви янсеніст: усі секти видаються мені зібранням помилок. Скажіть мені, чи є секти в геометрії?

— Ні, моя люба дитино, — сказав йому, зітхаючи, добрий Ґордон, — усі люди згодні щодо істини, коли її можна виявити, але вони надто помиляються щодо неясних істин.

— Скажіть, щодо неясних побрехеньок! Коли б хоч одна істина крилася в отій купі доказів, яку розглядають уже стільки століть, її безперечно викрили б, і всесвіт дійшов би згоди хоч щодо цього пункту. Коли б ця істина була настільки потрібна, як сонце для землі, вона сяяла б, як воно. Це безглуздя, це образа людському родові, це замах проти Вищої й Безконечної Істоти говорити: є істина, потрібна людям, а Бог її заховав!

Усе, що казав цей молодик, вихований природою, справляло глибоке враження на розум старого знедоленого вченого.

— То невже правда, — вигукнув він, — що я призвів себе до нещастя заради вигадок? Я певніший свого нещастя, ніж спокутливої благодаті: я марно тратив свої дні на те, щоб обмірковувати волю Бога й роду людського, але я втратив свою; ні святий Авґустин, ні святий Проспер[424] не витягнуть мене з тієї прірви, де я опинився!

Простак, вірний своїй вдачі, сказав йому нарешті:

— Хочете, щоб я говорив з вами брутально й відверто? Ті, що дають себе гнобити заради цих пустопорожніх суперечок про школи, видаються мені не дуже мудрими, ті, що гноблять їх, видаються мені потворами.

Обоє в'язнів цілком погоджувалися один з одним, що ув'язнено їх несправедливо.

— Я в сто разів більше за вас маю підстави скаржитися, — казав Простак, — я народився вільний, як повітря; я мав два життя: волю й моє кохання. У мене відібрали їх, і ось ми тут обоє в кайданах, не знаючи навіть причини тому, й не можемо про це запитати. Я жив гуронцем двадцять років; кажуть, що це варвари, бо вони мстять своїм ворогам, але вони ніколи не утискають друзів. Ледвено ступив я ногою на землю Франції, як пролив за неї кров; я, може, врятував цілу округу, й у винагороду я зник у цій домовині для живих, де я помер би від злості, коли б не ви. То значить, у цілій країні нема законів? Чи тут засуджують людей, не вислухавши їх? В Англії це зовсім не так. Ні, не проти англійців треба було мені битися.

Отак філософія, народжуючись, не могла заспокоїти природу, ображену в головніших своїх правах, і давала вільний шлях справедливому обуренню. Його товариш не заперечував йому. Розлука завжди збільшує невгамовне кохання, а філософія не зменшує його. І Простак однаково часто говорив про свою прекрасну Сент-Ів, як і про мораль чи метафізику. Що чистішими ставали його почуття, то дужче він кохав. Він прочитав кілька нових романів; небагато він там знайшов такого, що змальовувало б його душевний стан; він почував, що серце його завжди йде далі за те, про що він читав.

— Ах, — говорив він, — майже всі ці автори мають самий тільки розум та вміння.

Нарешті добрий янсеністський панотець непомітно став повіреним його почуттів. Раніше він знав кохання як гріх, у якому каються на сповіді, тепер він навчився дивитися на нього як на почуття заразом і шляхетне і ніжне, що однаково може підносити і розніжувати душу, ба навіть інколи робити чеснотливим. Одне слово, сталося чудо: гуронець навернув янсеніста на істинний шлях.

Розділ п'ятнадцятий

Прекрасна Сент-Ів опирається ніжним пропозиціям

Отже, сповнена ніжного свого кохання, прекрасна Сент-Ів пішла до пана де Сен-Пуанжа зі своєю подругою, в якої мешкала, — обидві закрилися вуалями. Перше, що вони побачили при дверях, був абат де Сент-Ів, її брат, що виходив звідти. Вона злякалася, але побожна подруга заспокоїла її.

— Раз він говорив проти вас, вам обов'язково треба переговорити самій; будьте певні, що в цій країні ті, хто звинувачує, завжди праві, коли не поквапитися знищити їх. До того ж, або я дуже помиляюся, ваша присутність важитиме більше, ніж слова вашого брата.

Коли трохи підбадьорити пристрасну коханку, вона не знатиме страху. Сент-Ів з'явилася на прийом; її молодість, її врода, її ніжні очі, зрошені кількома сльозинками, притягли до себе всі погляди; облесники помічника міністра забули на хвилину про ідола влади і подивилися на ідола краси. Сен-Пуанж провів її до кабінету, вона говорила зворушливо й гарно. Сен-Пуанж розчулився. Вона тремтіла; він заспокоїв її.

— Прийдіть сьогодні ввечері, — сказав він їй, — ваша справа потребує, щоб її обмислити й обговорити на дозвіллі; тут надто багато людей, і вислуховувати доводиться на швидку руку; мені треба ґрунтовно переговорити про все, що вас цікавить.

Потім, віддавши хвалу її вроді й почуттям, він порадив їй прийти о сьомій годині вечора.

Вона з'явилася вчасно. Побожна подруга знову була з нею, але вона сиділа в салоні й читала «Християнського педагога»,[425] поки Сен-Пуанж і прекрасна Сент-Ів були в кабінеті.

— Чи повірите ви, панно, — сказав він їй спочатку, — що ваш брат приходив до мене просити в мене наказ на ваш арешт? Правда, я скоріше дам наказа, щоб він сам повернувся до Нижньої Бретані.

— Леле, пане, у ваших бюро дуже багато цих наказів, бо з глибини королівства приходять клопотатися про них, як про пенсію. Я дуже далека від того, щоб просити одного з них проти брата. Я маю багато підстав скаржитися на нього, але я шаную волю людську; я прошу волі для одного чоловіка, з яким маю одружитися, для чоловіка, якому король зобов'язаний тим, що зберіг цілу округу, який може корисно служити йому, і який є сином офіцера, убитого на королівській службі. У чому обвинувачено його? Як могли страшно скривдити його, навіть не вислухавши?

Тоді помічник міністра показав їй листи шпигуна-єзуїта і зрадливого судді.

— Невже є такі потвори на світі? То оцим він хотів змусити мене одружитися з дурним сином дурного й лихого чоловіка? І ото від подібних доносів залежить тут доля громадян?

Вона впала навколішки й ридаючи просила в нього волі для відважного чоловіка, що кохав її. У такій позі врода її виявилася в найкращому своєму вигляді. Вона була така гарна, що Сен-Пуанж, втративши сором, натякнув їй, що вона матиме успіх, коли йому першому віддасть те, що зберігає для свого коханого. Налякана й засмучена Сент-Ів довго вдавала, що не розуміє його; йому довелося висловитись ясніше: боязке й стримане на