Читати книгу - "Ґоморра"

Вілли Каморри — це бетонні перлини, вмонтовані в сільські вулиці і захищені стінами та відеокамерами. Їх десятки й десятки. Мармур та паркет, колонади та величні сходи, гранітні каміни з ініціалами власників. Одна з них є найбільш знаменитою — може, через те, що породила найбільше легенд. Усі називають її Голлівудом. Тільки-но почувши це слово, ви відразу ж починаєте розуміти, чому вона отримала таку назву. Голлівуд був домівкою Волтера Ск’явоне, Сандоканового брата, який роками керував цементним бізнесом клану. Неважко здогадатися про причини появи назви «Голлівуд», легко уявити собі обшир та розкіш цієї будівлі. Але це ще не все. Вілла Волтера Ск’явоне і справді має стосунок до Голлівуду. Мешканці Казаль-ді-Прінчіпе твердять, що бос наказав архітектору збудувати таку ж саму віллу, як і в Тоні Монтани, кубинського гангстера з Маямі у фільмі «Чоловік зі шрамом». Волтер продивлявся цей фільм незчисленну кількість разів, і він справив на нього глибоке враження, настільки глибоке, що бос почав ототожнювати себе з головним героєм, якого грав Аль Пачино. Якщо трохи пофантазувати, то можна й справді було знайти багато схожого між впалим обличчям Ск’явоне та обличчям актора. Ця історія має всі аксесуари легенди. Кажуть, що Ск’явоне навіть подарував своєму архітекторові копію фільму — йому хотілося мати віллу точнісінько таку, як у кіно «Чоловік зі шрамом». Ця історія — одна з тих, що прикрашають сходження кожного боса до влади, її аура змішується з легендою і стає таким собі урбаністичним міфом. Кожного разу, коли хтось згадував про Голлівуд, хтось інший зауважував, що бачив, як споруджували цю віллу, коли малим стояв серед гурту хлопчаків з велосипедами і зачудовано спостерігав, як вілла Тоні Монтани переміщалася з екрана прямо в їхній мікрорайон. І це досить дивно, бо в Казалі спорудження вілли починається тільки після зведення високих стін, якими відгороджували майданчик. Але я ніколи не вірив у цю голлівудську версію. Знадвору вілла Ск’явоне скидається на бункер за товстелезними стінами з гострими металевими шпичаками нагорі. На всіх в’їздах — броньовані ворота. Ніяк не можна здогадатися, що знаходиться за стінами, але вони своїм виглядом наштовхують на думку, що там криється щось незвичайне.

Є лише один зовнішній знак, що гордовито висить біля головного входу. Червоні ворота, як на фермі в сільській глибинці, обрамлені доричними колонами та тимпаном, що різко контрастує з дисциплінованою скромністю товстих стін та воріт. Насправді цей неоязичницький тимпан є родинною емблемою, яка шле сигнал кожному, хто вже знайомий з цим місцем. Одного лише її вигляду було мені достатньо, щоб переконатися, що легендарна вілла дійсно існує.

Я десятки разів думав: а чи не піти поглянути на неї на власні очі, але це здавалося неможливим. Навіть після того, як віллу конфіскувала влада, її й досі охороняли вартові кланів. Одного ранку, іще не повністю усвідомивши, що роблю, я набрався хоробрості й увійшов усередину. Я скористався боковим входом, закритим від завидющих очей тих, хто несхвально поставився б до мого вторгнення. Вілла виявилася величавою та світлою, а монументальний фасад вселяв побожний захват. Колони підтримували подвійний фронтон з усіченим півколом у центрі. Передня зала являла собою архітектурне шаленство: двоє велетенських сходів, наче два мармурових крила, круто злітали до балкона другого поверху, який виходив на великий зал внизу. Точнісінько як у Тоні Монтани. Поруч з балконом — кабінет, як і в фінальній сцені фільму «Чоловік зі шрамом», котра закінчується зливою куль. Ця вілла — справжній тріумф доричних колон, з яких внутрішні мають рожеву штукатурку, а зовнішні — аквамаринову. По боках — подвійні колонади з дорогим оздобленням із кованого заліза. Вся ця маєтність займає майже акр, а триповерхова вілла — близько дев’яти тисяч квадратних футів. Наприкінці 90-х ця вілла коштувала три з половиною мільйони доларів, але зараз вона пішла б і за п’ять. Кімнати на першому поверсі — гігантські, кожна має принаймні одну ванну, з решти кімнат деякі — великі та розкішні, деякі — маленькі та затишні. В дитячій кімнаті на стінах і досі висять плакати з портретами популярних виконавців та футбольних гравців. Поруч із ними — маленький потемнілий малюночок двох янголят, мабуть, він висів раніше над ліжком. І газетна вирізка: «Альбанова гострить свою зброю». Альбанова — місцева футбольна команда, іграшкова забавка босів, яку вони утримували на гроші кланів; її було розпущено рішенням Антимафіозної комісії в 1997 році. Ці пожовклі вирізки, приліплені до штукатурки, що місцями вже почала облуплюватися, — усе, що лишилося від Волтерового сина, який загинув підлітком в автокатастрофі. З балкона видно переднє подвір’я — пальми та навіть штучне озеро з дерев’яним містком, що веде до маленького зеленого острівця, оточеного кам’яною стіною. Коли тут ще мешкали Ск’явоне, то подвір’ям бігали собаки мастифи — як ще один вияв сили та влади. На задньому ж подвір’ї пальми затіняли від літнього сонця елегантний плавальний басейн овальної форми. Цей басейн скопійовано зі «Ставка Венери» — перлини Англійського парку в королівському палаці Казерти. Статуя богині пливе над поверхнею води з такою ж грацією, що й оригінальний витвір Луїджі Ванвітеллі. Віллу покинули після арешту боса, який стався 1996 року прямо в цих кімнатах. Волтер не зробив того, що зробив його брат; коли Сандокан пішов у підпілля, він збудував собі велику та по-царськи розкішну криївку під своєю величезною віллою в Казаль-ді-Прінчіпе. То був бункер без вікон та дверей. Натомість він мав підземні ходи та природні гроти, призначені для термінової втечі. Але поруч з бункером була також і повністю мебльована квартира площею тисячу квадратних футів.

Сюрреалістична квартира з неоновими лампами та долівкою з білої майоліки. Вона мала внутрішню відеосистему спостереження та два входи, абсолютно невидимі ззовні. Здавалося, туди зовсім не було ніякого входу: дверима служили ковзні стіни, що рухалися на рейках. Коли виникала загроза обшуку, бос міг спуститися через потаємну ляду в їдальні до системи взаємосполучених тунелів — загалом їх налічується дванадцять, — що утворювали щось на кшталт підземного редуту чи останнього пристанища, де Сандокан міг, так би мовити, отаборитися. Бункер всередині бункера. Щоби його спіймати, службовці антимафіозного підрозділу слідкували за цим місцем рік