Читати книгу - "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

Батько. Добре. Значить, не осоромив нас?

Ондра (сидить біля матері). Певне… з біса неприємне почуття, коли тебе розстрілюють.

Петр. І не питай! Стоїш із зв’язаними руками, а проти тебе — шестеро сільських хлопців у солдатській формі… Мені їх так шкода було! Я б сам не зміг нікого розстріляти.

Батько. Очей тобі не зав’язували?

Петр. Ні, тату. Я не захотів.

Батько. Молодець. А хто командував?

Петр. Такий миршавий, писклявий лейтенантик, тату. Страшенно пиндючився, щоб не видно було, що його млість бере. В мене перед очима зарядив револьвера — мовляв, щоб добити мене, коли солдати не влучать як слід.

Ондра. Сто чортів!

Батько. Так треба, Ондро. Інакше не можна.

Петр. Хай йому біс, і дратував же мене той фертик! Я йому кажу: йди геть, здохляко, я сам скомандую…

Батько. Оце вже даремно, Петре. Страта… поважне діло. Я якось був присутній, і… та що там балакати!

Петр. Тату, я ж мусив піддати собі духу. Адже це паскудна халепа… Солдати засміялись, і я з ними. І всім нам якось полегшало. А він почервонів, вихопив шаблю й вереснув: «Увага! Цілься!..» Признаюся, хлопці.

Їржі. Що?

Петр. Я трохи-трохи не впав на коліна. Знаєте, раптом така огидна млість у ногах і в животі… бр-р! Сам собі здаєшся ганчіркою. Дивна річ — не пам’ятаю навіть, як той шмендрик крикнув: «Вогонь!» Тільки відчув, як холодний вітер війнув мені у волосся.

Ондра. То від страху.

Петр. Може, й так. (Знов неспокійно пересуває речі). Але… жахливе почуття, скажу відверто. Жахливе.

Їржі (підводить очі від свого зошита). Мені можеш не казати.

Петр. Ні, ти навряд чи уявиш собі, Їрко. Та й будь-хто.

Їржі. Чого ж! Я все знаю. Коли я падав з літаком…

Петр. Е, то була одна мить.

Їржі. Овва! З дванадцяти кілометрів падаєш довгенько. Не можеш навіть визначити, як довго. Наче… наче цілу вічність. І весь час здається, ніби земна куля валиться на тебе.

Ондра. А про що ж ти тоді думав?

Їржі. Та, власне, ні про що. Такий жахливий спокій, і все. Просто: «Ну, кінець», — чи щось таке. В голові стримить ця спокійна, виразна, тупа думка, а сам дивишся: де ж то впадеш! Там би не хотілося, там дерева; а отам, на полі, було б, мабуть, краще.

Петр. Ну, то ще нічого, Їрко.

Їржі. Е, де там! Така байдужість гірша і… огидніша від будь-якого болю. Наче в тобі ще в живому щось закам’яніло, і ти вже не можеш ворухнутися… Бр-р!

Ондра. То не байдужість, Їрко. То жах.

Їржі. Не знаю; але я не хотів би ще раз. Уф… Моторошне почуття.

Пауза.

Петр. А як було… у тебе, Ондро?

Ондра. Ну, я мав доволі часу. У мене це тривало кілька днів.

Петр. Умирання?

Ондра. Авжеж. Я вже за три дні знав… що вріжу дуба. Ох, скільки за такий час передумаєш… і згадаєш — страхіття! А водночас… водночас я ще спостерігав: ага, оце той симптом, а оце вже той. Печінці каюк, Ондрушку. Отже, дійшло вже до цього… і до цього…

Батько. Ондро, скажи, будь-ласка, а як ти підхопив ту жовту пропасницю?

Ондра. Під час досліду, тату. Ми хотіли з’ясувати, чи той паскудний комар, та стегомія, переносить заразу й від тих хворих, що вже витримали першу стадію хвороби… Напевне це не було відомо. Тож я й дав себе покусати дослідним комарам.

Батько. І заразився?

Ондра. Заразився, та ще й як. Але це було проти наших теорій.

Батько. Ну, і мав якесь значення цей дослід?

Ондра (знизує плечима). Так — принаймні теоретично. Ми хотіли з’ясувати розвиток мікроба в організмі комара. А це досить важливо, тату.

Їржі. А тяжко вмирати від тієї пропасниці?

Ондра. Тяжко. Лежиш, як труп; висока темпера' тура, жовтяниця… ну, і всяка там усячина. Паскудна хвороба, друзяко. Бр-р! Нікому б її не побажав.

Петр. То, значить, тільки тато наш умер гарною смертю.

Батько. Я? Чому ти так думаєш?

Петр. Ну… полягти в бою — це ж одна мить, а крім того, маєш змогу захищатися…

Батько. Але ж я не поліг у бою, синку!

Петр. Як це не поліг? А ми весь час думали…

Батько. Що мене вбито в останній атаці, я знаю. Це тільки для мами, хлопці. Я ж не міг їй сказати, як воно було насправді.

Їржі. А як?

Батько. Ні, мене не вбито зразу, де там! Я тільки впав і не міг підвестись.

Ондра. Поранений?

Батько. Атож. І там мене знайшли тубільці.

Петр. А потім?

Батько. А потім… замучили. (Махає рукою). Ну, годі вже про це… Ондро, як там матуся?

Ондра. Пульс кращий.

Батько. Хлопці, самі розумієте — їй про це не слід знати…

Пауза.

Їржі (над своїм зошитом). Легко сказати — віддати життя за щось велике: за науку, за батьківщину, за віру, за благо людства абощо; та коли самому тобі доведеться…

Ондра. …то все виглядає зовсім не так, я знаю. Якби люди вміли уявити собі, що тоді почуваєш, то… певне, менше патякали б про те, як прекрасно… вмерти за щось. Прекрасно! Я в своїй смерті нічого прекрасного не бачу.

Петр. І я теж.

В далині кілька пострілів.

Батько. Правда: люди завжди за щось умирали, той за те, а той за те; інакше, мабуть, не можна. Але часом мені думається: якби я тепер був полковником або генералом у відставці й жив тут із вами та матусею — писав би мемуари й копав землю в садку… Непогано було б, хлопці. Що не кажи, а життя — це життя; принаймні можеш робити щось. Я знаю, ви всі віддали життя за щось велике: Ондра — за науку, а Їрка — за технічний прогрес, а Петр — за що, власне, ти загинув, Петричку?

Петр (розставляючи фігури на шахівниці). За рівність і свободу, тату.

Батько. Ага. А я за короля, вітчизну і честь прапора. А може, за те, що наш полковник віддав дурний наказ; та чи не однаково тепер? Усе це великі й прекрасні речі, та тільки… знаєте, я довше від усіх вас мертвий, що можу вам сказати: непогано було б і пожити ще трохи. Я дуже любив життя, діти. Страшенно любив. І тепер, дивлячись на вас, думаю: може, хто з цих хлопців колись справді зробив би щось путяще… або й визначне.