Читати книгу - "Фіаско"

Від перегородок із запасними резервуарами поплив туди, де в масивній ізоляції центрального ярусу в сяйві власних ламп блищали нуклеоспінові блоки, підвішені до портальних кранів, з закупореними отворами. Нараз повіяло різким холодом, і він побачив укриті інеєм гелієводи кріотронних систем. Мороз був такий міцний, що Темпе завбачливо схопився за найближчий тримач, аби не торкнутись цих труб, бо миттю примерз би до них, мов мушка в павутинні. Тут не було чого робити, через це Темпе почував себе, як на прогулянці. Похмура безлюдність свідчила про могутність корабля й викликала підсвідоме захоплення. У донних трюмах стояли самохідні екскаватори, важкі і легкі спускні апарати, далі рядами — контейнери: зелені, білі, голубі для інструментального цеху, для ремонтних автоматів, а біля самого носа — два великоходи з гігантськими обертовими ковпаками замість голів.

Випадково, а може, й навмисне, Темпе потрапив під сильний струмінь повітря, виштовхуваного з термічних вентиляційних сит, і його віднесло до бакбортових шпангоутів внутрішньої броні, завбільшки з мостові прогони, але він уміло скористався наданою швидкістю й відштовхнувсь од них. Наче стрибун із трампліна, полетів головою вперед, рухаючись сповільненими обертами навскоси, до поруччя критої листовим металом носової галереї.

Він любив це місце. Сівши на поруччя, точніше, підтягтись до нього обома руками, він побачив перед собою мільйон кубічних метрів корабельних носових трюмів: високо в глибині горіли три зелені вогники над люком, крізь який увійшов сюди. Під ним — у всякому разі під ногами, що, як завжди в невагомості, здавалися чимось абсолютно зайвим, на платформах, прикріплених до бремсбергів, зараз піднятих — стояли літальні самокеровані апарати на повітряній подушці, була там і труба катапульти, схожа на жерло гармати неймовірного калібру. Та тільки-но Темпе спинився, як його огорнула та сама тривога, точніше, почуття незрозумілої марноти, яке наринуло на нього невідомо звідки.

Що це? Непевність? Страх? Чого ж йому боятися? Він навіть не міг позбутися, мабуть, ще ніколи не звідуваного відчуття внутрішнього безсилля. Він і далі бачив перед собою це громаддя, яке несло його маленькою часточкою своєї могуті через вічну безодню, повне сили, яка пульсувала в реакторах жаром, більшим за сонячний. Усе довкола було для нього Землею, котра послала його до зірок, тут була рідна планета, її розум, згуслий в енергію, взяту від зір, а не в салонних храмах із їхнім безглуздим затишком і комфортом, приготовленим для лякливих хлопців. Темпе відчував за плечима чотиришаровий панцир, переділений енергоємкими камерами, заповненими матеріалом, який при ударі ставав твердим, мов алмаз, і плавився в особливий спосіб, оскільки ця субстанція мала властивість самозакупорюватись, бо корабель, ніби організм, мертвий і живий водночас, мав запрограмовану здатність до регенерації. І нараз, ніби в якомусь осяянні, Темпе знайшов потрібне слово для означення того відчуття, що його охопило: відчай.

Десь за годину він пішов до Герберта, чия каюта, відокремлена від інших, містилась у кінці другого міжпалубного простору. Лікар вибрав її, мабуть, тому, що вона була. така простора й мала вікно на всю стіну, яке виходило на оранжерею. Там росли тільки різні мохи, трава й вовчі ягоди, а обабіч гідропонного басейну зеленіли сіруваті, волохаті кулі кактусів. Дерев тут не було зовсім, тільки кущі ліщини, віття якої могло під час польоту витримати великі перевантаження. Герберт цінував цю зелень за вікном і називав її своїм садом. З коридора можна було ввійти туди й гуляти доріжками серед рабаток, щоправда, не без гравітації, до того ж недавній струс, викликаний нічним нападом, спричинив там чималі спустошення. Темпе і Гаррах рятували після нього все, що ще можна було врятувати.

Згідно з рішенням, прийнятим під час підготовки експедиції експертами SETI, ГОД спостерігав за поведінкою всіх людей на палубі «Гермеса», щоб визначити їхній психічний стан, що ні для кого не було таємницею.

Ішлося про те, чи під впливом довготривалого стресу, якому вони піддаватимуться, полишені виключно самі на себе, не виникнуть відхилення від душевної норми у формах, типових для психодинаміки груп, роками відрізаних од звичайного родинного та суспільного середовища. У подібній ізоляції може зазнати відхилень навіть індивідуальність, яка досі була врівноважена й стійка до душевних травм, фрустрація переходить у депресію або в агресивність, а ті, з ким таке відбувається, майже ніколи цього не усвідомлюють.

Наявність на борту корабля лікаря, теж обізнаного з психологією та розладами людської психіки, не гарантує розпізнання патологічних симптомів, бо медик теж може піддатись стресам, згубним навіть для найстійкішого характеру. Адже лікарі теж люди. Зате машинна програма відзначається непохитністю, отже, вона буде ефективна, як об’єктивний діагностик і незворушний спостерігач, хоч би навіть сталася катастрофа і весь корабель загинув.

Щоправда, ця забезпека розвідників од колективного душевного схибнення несла в собі загрозу просто-таки неподоланної суперечності. Але ГОДові доводилось бути водночас підлеглим і начальником команди, виконувати накази й стежити за душевним станом розпорядників. Цим самим його було зведено в ранг слухняного знаряддя й аподиктичного начальника. З-під постійного ГОДового контролю не виключався навіть командир. Заковика була в тому, що свідомість нагляду, мета якого полягала у вчасному виявленні душевних травм, сама була своєрідною травмою. Однак ніхто не знав на це ліків. Якби ГОД виконував свою функцію поза відомом людей, йому довелося б виявити це, повідомляючи їх про констатовану аберацію, внаслідок чого його повідомлення із психотерапії обернулося б на шок. Тому це зачароване коло вдалося розірвати тільки шляхом перехрещення взаємної відповідальності людей і комп’ютера. ГОД переказував свої діагнози передусім командирові й Гербертові, коли вважав це за необхідне, лишаючись пасивним порадником.

Ясна річ, ніхто не схвалив цього компромісу з ентузіазмом, але ніхто, разом з душезнавчими машинами не знайшов кращого виходу з цієї дилеми. ГОД, комп’ютер останнього покоління, не міг піддаватись емоціям як піднесений до найвищого ступеня екстракт раціональних дій. Позбавлений будь-яких почуттів чи інстинкту самозбереження, він не був електронне збільшеним людським мозком, не мав жодної з рис., які називались особистими, характерологічними, не мав і жодних пристрастей, хіба що прагнення до здобуття максимуму інформації, але ні в якому разі не влади.

Перші винахідники машин, що допомагали не м’язам, а думці, піддалися були ілюзії, котра одних приваблювала, а інших, навпаки, жахала: ніби вони так збільшують розум мертвих автоматів, внаслідок чого ті згодом уподібняться до людини, а потім її й перевершать. Знадобилося сто з гаком років, аби їхні наступники пересвідчилися, що батьків інформатики й кібернетики заполонила була