Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

Пан Пшиємський із півдня від міста і замку, за річкою Гнезною і двома ставками, розташував величезний табір, який укріпив за всіма правилами іноземного фортифікаційного мистецтва і який можна було штурмувати тільки спереду, бо з тилів його захищали ставки, замок і річка. Саме в цьому таборі рейментарі мали намір дати відсіч Хмельницькому і затримати навалу доти, аж доки король із рештою військ і народним ополченням підтягне всю шляхту. Але чи можна було здійснити такий задум при такій могутності Хмельницького? Багато хто у цьому сумнівався, виставляючи на підтримку своїх сумнівів слушні докази і серед них той, що в самому таборі кепські справи.

Передусім між воєначальниками назрівала таємна ворожнеча, адже рейментарі прийшли у Збараж не з доброї волі, а за наполяганням князя Ієремії. Спочатку вони збирались оборонятися під Старокостянтиновом, та коли розійшлася чутка, що Ярема обіцяє приєднатися до них тільки тоді, як місцем оборони буде обрано Збараж, воїнство негайно оголосило королівським воєначальникам, що хоче іти у Збараж і деінде битися не стане. Не допомагали ніякі переконування ані авторитет булави, і невдовзі рейментарі зрозуміли, що як вони й далі чинитимуть спротив, війська, починаючи від важкої гусарської кавалерії й кінчаючи останнім чужоземним жовніром, покинуть їх і збіжаться під стяги Вишневецького. Це був один із сумних, досить частих на той час прикладів військової безкарності, породжуваної бездарністю полководців, їхніми взаємними чварами, панічним страхом перед могутністю Хмельницького і нечуваними досі поразками, особливо пилявецькою.

Отож рейментарям довелося вирушити під Збараж, де, хоч вони й були призначені самим королем, влада силою обставин мала перейти до рук Вишневецького, бо тільки йому одному погоджувалося підкорятись військо, тільки з ним ладне було іти на бій і загинути. Але поки цього справжнього вождя не було у Збаражі, тривога у війську наростала, дисципліна розхиталася до решти і в серця закрадався страх. Уже було відомо, що Хмельницький, а з ним хан ідуть із такою силою, якої людські очі не бачили від часів Тамерлана. Нові й нові вісті, наче зловісні птахи, зліталися до табору, нові й нові чутки, одна страшніша за одну, і підточували жовнірський дух. Були побоювання, щоб паніка, як це було під Пилявцями, не спалахнула зненацька і не розпорошила тієї жменьки війська, яка ще загороджувала Хмельницькому шлях до серця Речі Посполитої. Полководці самі втрачали голову. Їхні суперечливі накази або зовсім не виконувалися, або їх виконували з неохотою. Тож справді один тільки Ієремія міг відвернути біду, що нависла над табором, військом і всією країною.

Пан Заглоба і пан Володийовський, прибувши до міста з Кушелевими хоругвами, відразу опинилися у вирі військового життя: ледве вони з’явилися на майдані, як їх оточили товариші з різних частин, навперебій розпитуючи про новини. Побачивши татарських полонених, допитливі піднеслися духом: «Пощипали татарву! Бранців привезли! Дав Бог звитягу!» — повторювали одні. «Татари підходять — і Бурляй із ними!» — кричали другі. «До зброї, милостиві панове! На вали!» — кликали треті. І полетіла табором звістка, а водночас виростала у розмірах одержана Кушелем перемога. Дедалі більше людей збиралося довкола бранців. «Зітнути їм голови! — лунали крики. — Що тут іще з ними робити!» Запитання посипалися, як снігова заметіль, але Кушель відповідати не хотів і пішов із реляцією на квартиру до каштеляна бельського. Володийовського ж і Заглобу вітали тим часом знайомі з «руських» хоругов, а вони, як могли, викручувалися, бо їм нетерпеливилося чимшвидше побачитися зі Скшетуським.

Знайшли вони його у замку разом із старим Зацвіліховським, двома тутешніми ксьондзами-бернардинцями і паном Лонгіном Підбип’ятою. Скшетуський, побачивши їх, трохи зблід і примружив очі — надто багато болючих спогадів ворухнулося в ньому при їхній появі. Але привітався він із ними спокійно і навіть радісно, спитав, де були, і задовольнився першою-ліпшою відповіддю, оскільки, вважаючи князівну померлою, уже нічого не прагнув, нічого не сподівався і ні найменша підозра, що довга їхня відсутність може бути пов’язана з князівною, не закралася йому в душу. Вони теж навіть не заїкнулися про мету своєї подорожі, хоч пан Лонгінус зиркав запитливим поглядом то на одного з них, то на другого, крутився на місці, намагаючись прочитати у них на обличчях бодай тінь надії. Але обидва були заклопотані тільки Скшетуським, котрого пан Міхал час від часу обіймав, — серце малого рицаря розтануло, щойно він побачив вірного і давнього приятеля, який стільки натерпівся, стільки пережив і втратив, що й жити, здавалося б, не було для чого.

— От ми й знову зібралися докупи, давні друзі, — казав він Скшетуському, — і добре тобі буде з нами! І війна от— от почнеться, та ще й така, якої, здається мені, ще не бувало, як тут не розкошувати жовнірській душі! Дав би тобі тільки Бог здоров’я — ще не раз поведеш гусарів у бій!

— Здоров’я Бог мені повернув, — відповів Скшетуський, — і сам я собі нічого більше не хочу, як тільки служити вітчизні, поки я потрібен.

Скшетуський і справді вже зовсім одужав — молодість і могутній організм подолали хворобу. Страждання змучили його душу, але не здолали тіла. Він тільки страшенно схуд і зжовк так, що, здавалося, чоло, щоки й ніс були виліплені із костьольного воску. Колишня кам’яна суворість на обличчі збереглася, на ньому був такий застиглий спокій, який можна побачити на лицях небіжчиків. Побільшало срібних ниток і в його чорній бороді, а так він, зрештою, нічим не відрізнявся од інших, хіба що, всупереч вояцькому звичаю, уникав збіговиськ, натовпів, пиятик, залюбки спілкуючись із ченцями, жадібно слухаючи їхні розповіді про монастирське буття і потойбічне життя. Проте службу виконував справно і до війни й сподіваної облоги готувався, як і всі.

І зараз розмова знову зайшла про це, бо ніхто ні про що інше в усьому таборі, у замку і в місті не думав. Старий Зацвіліховський розпитував про татар і про Бурляя, з котрим давно був знайомий.

— Славний вояк, — казав він, — і аж жаль, що супроти вітчизни пішов разом з іншими. Ми з ним разом під Хотином служили, юнаком він тоді ще був, але обіцяв, що виросте у достойного мужа.

— Він же сам із Задніпров’я і задніпрянцями командує, — мовив Скшетуський. — Як же так сталося, батьку, що він зараз із півдня, від Кам’янця підходить?

— Певно, Хмельницький зумисне там його зимувати