Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Олексія Михайловича, заохочуючи напасти на Річ Посполиту, що змусило б коронне військо битися на два фронти. Території, втрачені Росією у Смоленській війні 1633–1634 рр., були найболючішим місцем зовнішньої політики Москви, однак сил на порушення мирної угоди царський уряд не відчував, а саме так виглядало б втручання в українські справи. Тож усі домагання військової допомоги, якими Хмельницький засипав Москву після того, як дипломатичні взаємини з січня 1649 р. стали вельми інтенсивними, позитивних наслідків не дали. Гетьманських послів приймали в Москві ласкаво, обдарували щедро і навіть допускали до аудієнції у царя, однак далі пропозицій посередництва між королем і Військом Запорозьким, яке б сприяло припиненню війни, справа не посувалася.

У цій дипломатичній грі програма гетьмана впродовж 1648–1649 рр. зазнає поступової модифікації. Спершу це було тільки обережне прощупування можливої протекції царя над Військом Запорозьким як суто мілітарною одиницею. У офіційних переговорах з російським посольством, що відбулися в присутності багатьох старшин у квітні 1649 р. в Чигирині, уже йшлося про перехід під Царського Величества високу руку Війська Запорозького с землями, а в листі до Олексія Михайловича, переданому наприкінці квітня цього ж року, гетьман вперше писав: "Нас під милість і оборону свою і всю Русь, яка нині по милості Божій з 'єдналася проти ляхів, візьми". Таке формулювання з 1651 р. перетвориться на прохання прийняти козацькі землі під царську державу на договірних умовах.

Як здається, зміна характеру планованої протекції – від збройних служб до державного протекторату – сталася під впливом двох чинників: турецьких пропозицій Україні щодо васалітету, які підтверджували, сказати б, ціну молодої Козацької держави, та інтенсивної ідеологічної обробки гетьмана з боку вищого східного духівництва, різко опозиційного по відношенню до турецько-українського союзу.

Стосовно впливу ієрархів Східної церкви на формування зовнішньополітичних орієнтацій гетьмана, то зрозуміло, що про них можна лише здогадуватись. Однак показово, що саме Єрусалимський патріарх Паїсій зустрічав Богдана під час його тріумфального в'їзду до Києва в грудні 1648 р. і благословляв у Софійському соборі на війну з ляхами. Він же супроводжував перше посольство Хмельницького до Москви, відправлене відразу після згаданих урочистостей. За словами патріарха, гетьман доручив йому особисто клопотатися перед царем, щоб той зволив Військо Запорозьке держати під своєю государя рукою, тобто не виключено, що власне патріарх, дораджуючи гетьманові, був ініціатором саме такого вирішення питання. Впродовж 1649–1653 рр. в ролі посередників на переговорах з Москвою бачимо, окрім Паїсія, Назаретського митрополита Гавриїла, Константинопольського патріарха Афанасія, а також Корінфського митрополита Йоасафа, який привіз гетьману меч, освячений на Гробі Господнім. Енергійні ієрархи гостро засуджували братерство козаків з татарами й турками, підштовхуючи до спілки з володарем-одновірцем задля спільної боротьби за нашу віру. Виразні відгуки константинопольської доктрини єдності чутно і в мотивації, якою Богдан обґрунтовував перед царськими послами в квітні 1649 р., чому він добивається царської ласки:

…від Володимирового святого хрещення одна була наша благочестива християнська віра з Московською державою і одну ми мали владу. А відлучили нас неправдами своїми і насильством лукаві ляхи…

Можемо порівняти, наскільки відрізняється ця теза від ідеї договірного входження Русі до Корони Польської, популярна в середовищі руських інтелектуалів у переддень козацької революції. Тож навряд чи можна погодитись з поширеною серед істориків думкою, що гетьман напрочуд уміло використав для своїх дипломатичних пасьянсів вище духовенство. Навпаки, це мудрі східні ієрархи, схоже, направили гетьманську шаблю у потрібному їм керунку.

Злам у ставленні Москви до козацького питання дослідники датують кінцем 1650 р., вбачаючи в ньому усвідомлення царськими радниками того, що самостійно навряд чи вдасться добитися повернення територій, втрачених у Смоленській війні 1633–1634 рр. Скликаний у лютому 1651 р. Земський собор висловився за розірвання вічної згоди з королем, а в липні цього ж року Назаретський митрополит Гавриїл привіз Хмельницькому словесні обіцянки царської милості й жалування. У березні наступного 1652 р. розпочалися переговори про умови можливого союзу. Російська дипломатична машина діяла обережно й повільно, тож лише через рік, на початку червня 1653 р., був скликаний новий Земський собор, котрий схвалив прийняття Козацької держави під царську протекцію. Посольство султана, яке наприкінці травня 1653 р. привезло Богданові, як уже згадувалося, клейноди васала Порти, остаточно переконало царський двір, що зволікати ризиковано. Звістка про це дійшла до Москви 30 червня, а вже 2 липня (22 червня за ст. ст.) Олексій Михайлович відіслав Хмельницькому грамоту, в якій повідомляв про своє рішення взяти Україну під нашого Царського Величества високу руку. Проголошена навздогін осіння ухвала Земського собору від 11 (1 за ст. ст.) жовтня була формальною церемонією для легітимного обґрунтування розриву мирних стосунків з Річчю Посполитою: договір 1634 р. оголошувався розірваним, а водночас ухвалювалося:

Військо Запорозьке з містами і з землями прийняти під государеву високу руку… щоб їх не відпустити в підданство турському салтанові або кримському ханові.

Справа вважалася пильною, тому вже на другий день було сформоване повноважне посольство з титулом про государеві великі діла на чолі з Василем Васильовичем Бутурліним. У першій декаді листопада представництво прибуло до Путивля – тодішнього прикордонного пункту з Україною, але змушене було затриматися тут аж до кінця року, очікуючи, доки в Переяславі, призначеному за місце звершення урочистого акту, зберуться полковники з військом. Врешті 9 січня 1654 р. Бутурлін і його супровід наблизилися до Переяслава, де тутешній полковник Павло Тетеря влаштував їм почесну зустріч на в'їзді до міста. Увечері 16 січня туди ж прибув і Богдан Хмельницький.

Вибір незначного Переяслава, а не Києва (як попередньо хотіли в Москві) для здійснення урочистої церемонії є фактом багатозначним. Історики ніколи не дізнаються, про що насправді думав Хмельницький, форсуючи укладення союзу з царем, бо вкрай наївно було б ототожнювати словесні заяви цього віртуозного майстра політичної інтриги з його реальними намірами. Останні можна реконструювати почасти за діями, а почасти (бо ж не все задумане втілювалося) – за мереживом супутніх, на перший погляд несуттєвих деталей. Власне однією з них, схоже, був вибір місця церемоніального акту, який підказує логічну паралель: замість сакрально освяченої столиці всієї Русі – малий полковий Переяслав, замість декларованого вічного союзу з царем-одновірцем – збройна козацька угода, продиктована ситуацією.

* * *

Вранці 18 (8 за ст. ст.) січня, у неділю, напередодні офіційної церемонії Хмельницький скликав закриту старшинську раду, яка в принципі схвалила плановану акцію. О другій годині дня довбиші вдарили в барабани, скликаючи на велику раду все товариство. Втім, це звучить досить перебільшено, бо в місті перебував лише Переяславський полк Павла