Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— Дійсно, — погодився Беженар, який досі мовчав, — тільки я би назвав це не товаром, а матеріалом. Найцінніший матеріал, який може бути в суспільстві — життя та здоров'я людей. І ті, хто працює з ним, хто не має права ані халявити, ані помилятися, повинні, я гадаю, знаходитися на якомусь виключному положенні у цьому суспільстві. Інакше вони автоматично стають цапами-відбувайлами. Тобто всі можуть виробляти, що хочуть, а ти мусиш бути зразком сумління та чистоти, бо ти — лікар. Більше того, ти не маєш права на помилку, хоча така ж жива людина, як інші. Уяви собі — всі можуть помилятися, а ти ні!

— Завідуючий наш із Харкова якось проскочив на симпозіум до Штатів, — сказав Олег, — і відносно цього деякі цікаві речі розповідав. У них там смертність від лікарських помилок стоїть на дев'ятому місці серед усіх причин смерті. Ви тільки замисліться! З їхнього бюджету щороку відраховують близько сорока мільярдів доларів на всілякі компенсації, пов'язані з лікарськими помилками. Розумієте? Американський лікар, який учиться та проходить стажування вдвічі довше за нас, — має право помилятися. Закон це передбачає. Лікар платить страховку, і хворий платить страховку. Якщо лікар помилився, до справи залучаються адвокати — і все вирішується цивілізованим шляхом. А в нас... Ні, ви хоч знаєте, що у нашому законодавстві, в усій нашій юриспруденції взагалі не існує такого поняття, як лікарська помилка? Є халатність, злочинні дії, нанесення шкоди і так далі. Просто помилок не буває. Лікарі всього світу іноді помиляються, а ми ні.

— Просто нонсенс якийсь...— здивовано пробурмотів Беженар. — Напевно, цей ваш зав тільки й робив там, що дивувався.

— А от і ні, — заперечив Олег. — Він їх більше здивував. Йому просто не вірили, коли сказав, що у нас хірургу з вищою категорією держава платить за день грошей на десять буханок хліба.

— Якийсь гуморист виступав, — додав Беженар, — чи то Петросян, чи то Задорнов... Мені фраза сподобалася, що в нас лікар отримує зарплатні менше, аніж найдешевша повія. Колеги, ви вдумайтеся — це ж взагалі безпрецедентно!

— Але навіть не це дивує, — перебив Голоюх. — Валентине Івановичу, ви найдовше серед нас працюєте... Скажіть, ви колись бачили, припустимо, хірурга, який би зробив операцію недбало на тій підставі, що його у суспільстві не цінують і мало платять? Комусь із вас за життя доводилося бачити таке? Я особисто не зустрічався. Але ж ні — суспільство однаково намагається за першої-ліпшої можливості тебе схопити за волосся і — пикою у клятву Гіппократа...

— Агов, — обізвався раптом Ілля, який вже давно мовчав. — Я бачу, ви себе почали накручувати. Улюблену тему лише зачепи. Якого біса? Держава наша плювала на нас і ще сто років плюватиме. Ви ж однаково зараз підете і далі робитимете все на совість. То чого розводити ці безглузді дискусії?

— Ні, ви на нього гляньте! — здивувався Беженар. — Ти ж сам почав!

— І взагалі, — несподівано згадав Тарас, — а чого ти не йдеш і не займаєш кабінет? Чого ти третій тиждень товчешся тут, в ординаторській? Ти ж тепер завідуючий.

— Не зрозумів... — здивовано вирячився на нього Ілля. — Ви що мене — відшиваєте? Я що, тут зайвий? З колективу виставляєте?

— Ніхто тебе не виставляє, — заспокоїв Олег. — Але він правий. Дійсно, чому ти кабінет зава не оприходуєш? Не солідно якось... Шеф повинен мати власний кабінет, а не товктися в ординаторській.

— Не знаю... — пробурмотів Медвідь. — Мені й так не зле.

— А чого ти, дійсно, Ілля Петрович? — взявся зі свого боку й Беженар. — Службою ж повинен хтось керувати. Тебе призначили, от і сідай.

— Між іншим, — додав Голоюх, — як на мене, шеф саме тебе хотів би бачити на цьому місці.

— Ти там знаєш, чого він хотів, — буркнув Ілля. — Ну, гаразд, не робіть проблеми. Іду — ще гнійних перев'язок не робив... Ага, Олег Вікторович, то ти їдеш завтра на товариство хірургів замість мене?

***

Стукіт у двері був тихий та обережний, після чого в ординаторській з'явився районний рентгенолог Завіташ. Якщо йому вдавалося зустрітися з Беженаром, а за родом діяльності обох це ставалося нерідко, розмова з медичної завжди перетворювалася на рибальську і затягувалася надовго. Цього ж разу Завіташ навіть не помітив травматолога, хоч і почав із порогу пильно оглядати все приміщення.

— Ваню, — гукнув його Беженар. — Іван Іванович! Що видивляєшся? Ти їздив у Верхній, чи ні?

— Хлопці, — невдоволено промовив той, — мій терпець урвався. Тепер ходитиму по відділах і де побачу нездані «рамки», — зразу до головного. Я скоро не матиму на що знімки вішати!

— А ми при чому? — не зрозумів Медвідь.

— Вашим хворим найбільше знімків робимо! А рамки кидаються будь-де. Це взагалі без меж! Учора йду з роботи — дай, думаю, гляну — може, гливи повиростали. А вона за черешнею із землі стирчить. Вже заіржавіла. Ні, ну все можна зрозуміти, але щоб рамки у посадках валялися!

Олег відчув, як щось здригнулося усередині. Але двері стукнули, і Завіташ зник так само несподівано, як і з'явився.

— Псих, — промовив Беженар. — Кому вони потрібні, його рамки?

— А що означає — «біля черешні»? — проковтнувши, запитав Олег.

— У посадці, отій довгій, куди хвіртка відкривається, метрів за двісті є дика черешня, одна-єдина. Стара, грубезна. До речі, смачна, солодка.

— Того й нещасна, що солодка, — пошкодував Беженар. — Ягоди як поспіють — хлопці лазять за ними, а на корі вже чого тільки не вирізали — і з трьох букв, і з п'яти...

Далі Олег не чув, про що вони говорили. Рамка «засіла» у голові. Мимоволі уява намалювала серед поодиноких дерев темний силует у каптурі. Під ним немає нічого...

— ...взагалі, він правий, — вів своєї Медвідь. — Отака наша безгосподарність. Радянський стереотип «не моє». Ще не навчилися цінувати те, що маємо. Правду шеф казав — скоро без трусів полишаємося. Може, й ніж наш ампутаційний десь там, біля неї валяється...

***

Цього ранку Олег з'явився у лікарні о сьомій. Виїзд було призначено