Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Аш? – Ми втрьох стоїмо й чекаємо, коли вона заговорить.

– Ней, – каже вона крізь сльози. – Ней. Вона отямилася. Вона ще слабка, але з нею все буде гаразд.

Коли я приходжу додому, мама чекає на мене за столом.

– Я скрізь тебе шукала, я так хвилювалася. Що сталося? Розкажи мені все від початку.

Я сідаю за кухонний стіл поряд із нею, вона робить мені чашку гарячого шоколаду й тост, ставить переді мною, і я починаю говорити. Я не знаю напевне, звідки беруться слова, але вони ллються з глибини, і відкривши рота, я вже не можу зупинитися. Кожна мить, яку я пережила на самоті, випливає назовні. Усе про Наомі, про Роуз, про мене і про те, хто я насправді. Про те, як я хотіла бути тією іншою дівчинкою для мами, тією примарою з довгим волоссям і гарною сукнею, і я б стала нею, якби тільки змогла. Але я не можу, бо між нами відстань, як між двома галактиками. І я говорю, і плачу, і розповідаю їй про те, що сталося з Наомі, і як сумно й страшно їй, мабуть, було, і якою самотньою зробив її містер Сміт. Він брехав їй так довго й так добре, що вона навіть не розуміла, що може поговорити зі своїми друзями, чи сестрою, чи батьками і все буде гаразд. І поки я говорю, мама обіймає мене, а тато спускається з другого поверху й теж обіймає мене.

Нарешті слова закінчуються, принаймні на деякий час. Я витратила їх усі й тепер нарешті мовчу.

– Ти була дуже сміливою, – велика татова рука накриває мою.

– Тобі довелося впоратися з усім самій, – каже мама. – Ми тебе підвели.

Я хитаю головою, бо не хочу, щоб вони почувалися поганими, я просто хочу, щоб вони зрозуміли, ким я була і хто я тепер. І дозволили мені стати тим, ким я хочу стати.

– Ти прекрасна, Редлі, – каже мама, притягаючи мене до себе. – Набагато сильніша й сміливіша, ніж я могла собі уявити. І ти моя донька. Я пишаюся тобою. І тим, за що ти борешся. Коли я народжувала дітей, то не думала, що вони стануть прикладом для мене. Але вони стали.

Я дивлюся на неї.

– Справді? – шепочу я.

Вона киває.

– Тато залишиться, поки мені не стане краще. Ми дізналися про лікування, куди треба звернутися, щоб мені допомогли. Це забере багато часу, і мені буде дуже складно. Але щоразу, коли я захочу здатися, опустити руки, я думатиму про тебе.

Вона прибирає чубчик із моїх очей.

– Моя неймовірна, вродлива, чарівна донька.

– Я думала, ти ненавидиш мене за мою орієнтацію, – кажу я.

– Я не ненавиджу тебе. Я б не змогла. Інколи я ненавиджу світ і часто ненавиджу себе. Але тебе та Ґрейсі – ніколи. І я клянуся, що ніколи більше не підведу тебе.

– І я теж, – каже тато.

І я дивлюся то на нього, то на маму і вперше за довгий час почуваюся нормальною.

Бо ця руда дівчинка з божевільною зачіскою, яка грає на гітарі та мріє закохатися в ідеальну жінку, вона і є нормальною для мене.

Бо, розумієте, ми самі вирішуємо, що нормально.

Ще дуже рано, і мені не треба сьогодні йти до школи, нікому не треба. Бо школу зачинили, там нишпорить поліція. І все це не важливо, бо ми втрьох прямуємо до лікарні, налаштовані бути там, щойно вони дозволять нам її побачити.

Вона сидить на подушках у ліжку, працює телевізор, але вона не дивиться його, а дивиться на Джекі, а Джекі – на неї. Мама й донька дивляться одна на одну, поки рожеве золото сходу вкриває всі поверхні, перетворюючи це на найгарнішу й найщасливішу зустріч, яку я бачила.

Бинти зняли, крізь її обличчя проходить навскісна лінія стібків.

Макс махає нам, і ми низкою повільно заходимо до палати.

– Ти як, розвалюшка? – першою питає Роуз.

– Горло трохи болить, – каже Наомі. – Вихилила б цілу кружку.

Джекі посміхається і водночас плаче, і ми скупчуємося довкола Наомі. Я шкірюся, як ідіотка, не знаючи, що сказати.

– Ми вийдемо на хвилинку, – каже Джекі, звівши очі на Макса, який киває у відповідь.

– Але тільки на хвилинку, їй потрібен відпочинок, попереду довге відновлення.

– Гаразд, – кажу я, займаючи місце Джекі, коли вона встає.

– Я дуже рада, що ти жива, – кажу я Ней.

– Я теж… – Вона відводить погляд і дивиться на Роуз і Лео.

– Лікарі не хотіли, щоб мама розповідала мені про те, що ви зробили, думали, що я можу розхвилюватися абощо, але мама знала, що я захочу знати. Напевне, вона знала, як багато це важить для мене…

Неможливо уявити, що відбувається в її голові, але її очі повні сліз і болю.

– Я не можу говорити про те, що сталося, я не хочу думати про це. Поки що. Ніколи. І я знаю, що кілька наступних місяців будуть складними, але все буде гаразд, бо поряд мама й тато і всі ви, якщо ви досі хочете бути моїми друзями.

– Звісно, хочемо, – кажу я.

– Чорт, атож, – додає Роуз.

– Інакше й бути не могло, – посміхається їй Лео.

– Добре.

Наомі знов опускається на подушку.

– А тепер чи не могли б ви піти? Ви мені остогидли.

– Ми повернемося пізніше, – ніжно цілую її в маківку.

– І принесемо диски, – пропонує Роуз.

– І шоколад, – додає Лео.

І коли ми вже доходимо до дверей, ми чуємо, як вона кличе.

– Народ!

Повертаємося до неї.

– Офігіти, як я вас люблю, – каже вона.

Бачу Аш у коридорі – вона спить, розтягнувшись на три стільці, – і зупиняюся.

– Підемо поснідати? – питає Роуз. – Не хочеться лишатися на самоті. Я пригощаю, прихопила по дорозі кредитку Аманди.

– Так, звісно, я вас наздожену, добре? – кажу я.

Роуз і Лео дивляться одне на одного, ніби вони знають те, чого не знаю я. Але цього разу вони помиляються. Цього разу я знаю.

– Агов, Аш, – торкаюся її плеча, дивуючись тому, як різко вона розплющує очі. – Ой, я думала, ти спиш.

– Просто лежу із заплющеними очима, не можу заснути, завелика напруга.

Вона сідає. Я сідаю навпроти.

– Буде складно, – каже вона. – Повернутися до нормального життя. Майже неможливо після всього, що ми зробили разом.