Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— А ви хто такі будете? — поцікавився двірник і підозріло на мене глянув.

— Добра людина.

— Та воно ж хіба розбереш, чи добра людина? Може, добра, а може, злодій вивідує щось.

— Це ти, мабуть, і цигарок не куриш, і горілки не п’єш, бо гріх? — Махнув я рукою, бо не чекав, що суворі такі всі в цьому Петербурзі.

— Курити не курю, диявольська забава, а ось горілки чом би й не випити. Горілка — вона дух веселить і тіло підтримує. Звісно, як із дурною головою, то й горілка на шкоду. Але як із розумом її вживати, то це й не гріх зовсім, — запевнив двірник, такий міцний дядько років за п’ятдесят.

— То, може, перепочинете трохи?

— Та воно й перепочити можна, — легко погодився двірник. Уже дивився на мене без підозри, а з надією.

Пройшли ми до трактиру неподалік, замовив я тарелю оселедця з олійкою, хліба чорного і горілки по чарці. Випили, двірник хлібом занюхав, а от закусувати не став.

— Закуска — вона, той, заважає горілочці. Як наб’єш черево, то жодного тобі янгольського співу у вухах, а як на порожній шлунок — то наче хори небесні заливаються! — пояснив двірник. Я ще чарку замовив, для нього, спитав, чи знає він банкіра Нікіфорова.

— Знаю, звісно ж! Через дорогу його будинок.

— А чи чув ти жіночий спів із нього?

— Ні, ніколи! Що там спів — патефона, й того немає! Хоча Нікіфоров же багатій з багатіїв. Каже, що від диявола ті патефони. І авта не купує собі, хоча гроші є, — екіпажем пересувається. Донедавна і потягів не визнавав, але тепер їздить, — розповів двірник і випив чарку.

— А куди їздить? Не до Одеси часом?

— Про Одесу нічого не знаю, а ось до Москви їздив і до Могильова, коли там ставка громадянина Романова, колишнього государя імператора, була. При дворі великий вплив мав. Хоча кажуть, що з сектантів. Але зараз можна. — Двірник зарум’янився, чисте тобі яблучко в серпні, замріяний зробився, дивився на світ із любов’ю.

— Що за секта?

— Та, наче духовні християни, але особливого якогось согласія. Я ото людина православна, на нечисті цій не знаюся. Але чув, що вважають вони себе ревними оборонцями древнього благочестя. Вірять, що гроші витрачати гріх, а ось збирати копієчка до копієчки — перед богом ліпше за будь-яку молитву! Кажуть, що як збираються на радіння свої, кожен розповідає, скільки грошей зібрав. І хто мало зібрав, того лають і б’ють, бо як не дав Бог грошей, значить, грішила людина і мусить бути покарана. А хто багато грошей заробив, усі тому вклоняються в ноги, руки цілують, за святого вважають. Співають же вони: «Будемо багаті, то будемо і святі!». Ось як! — Двірник сумно на порожню чарку подивився, а потім на мене.

— А звідки це все ти знаєш?

— А мені один хлопець розповідав. Він у будинку Нікіфорова за двірника жив. У нього кімнатка окрема в підвалі була, і як радіння починалися, його в тій кімнатці зачиняли. Але йому ж цікаво було, що сектанти роблять. Навчився він замок відчиняти, і як почалося радіння, пішов подивитися. Сподівався, що вони там злягатися будуть, як частенько у хлистів буває. Але ні, жодного злягання не було, тільки про гроші балакали, когось лаяли, когось вихваляли, а потім танцювати почали і славити бога за гроші. Ось звідки я знаю! То як, наллєш, чи до служби мені повертатися?

Я махнув половому, той швиденько налив чарку. Чоловік випив половину.

— А де зараз твій знайомий?

— Та де, сплутали його ці чорти. Обіцяли, що і він багатим стане, якщо віру прийме. А він же з бідної родини. У батька землі зовсім не було, на заробітки ходив і дітей усіх пускав. З дитинства по чужих кутках на чужому хлібі старцював. А тут йому кажуть: багатим будеш, на перинах спатимеш, хліб білий їстимеш, чоботи на зиму матимеш. Заманили хлопця, гади такі. Пішов до них у віру, переїхав до Москви, і що вже там із ним сталося, не знаю. — Зітхнув і допив горілку.

— У цього Нікіфорова син є...

— Ага, Кіндратієм звали. Кажуть, хороший хлопець був.

— А чого був?

— Бо зараз у божевільні сидить.

— Збожеволів?

— Хто каже, що збожеволів, а хто — що він супроти батька пішов, а старий Нікіфоров цього не любить. Ось і запроторив бозна-куди.

— Проти батька пішов? У чому ж?

— Та в тому, що не заробляти гроші хотів, а витрачати. По-їхньому страшенний гріх. Батько розсердився. Молодий, кажуть, двічі з дому тікав. Кудись на південь. Силоміць доводилося його повертати. Востаннє привіз старий Нікіфоров і запроторив до божевільні.

— А де та божевільня? — спитав я, а чоловік аж закашлявся. На горлянку показує, немов ось-ось помре, рятувати треба. Чаркою, звісно.