Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Та десь за містом.

— А точніше не знаєш?

— Не знаю. А чого ти питаєш? Чого цим Нікіфоровим зацікавився?

— Та я на одного пана працюю, а той справи з Нікіфоровим мати збирається. Оце наказав довідатися, що за людина.

— Та людина як людина. Сидить то в конторі, то в будинку, все грошики лічить та відкладає.

— А дружина його де?

— Померла давно.

— А чого ж удруге не оженився? Чи, може, коханку має?

— Ні, нема в нього коханки. Може, вже старий став, відшумував своє. А може, віра забороняє блуд. Але точно немає коханки.

— То, мабуть, до будинку розпусти їздить?

— Та всяке може бути, але не схоже.

— Чого ж не схоже, коли я його бачив — дядько кремезний.

— Як до дівок їздити, то платити ж треба. А витрачати гроші для них — гріх.

— Але ж і без жінки як прожити?

— Та, як гроші любиш, без чого завгодно проживеш. Будуть тобі гроші серце гріти, і тим будеш цілком задоволений.

— Боронь Боже так гроші любити.

— Ага, що занадто — те не здраво, — кивнув двірник.

— А не підкажеш, хто б міг знати, в яку божевільню Нікіфорова молодшого відправили?

— Та не знаю... — сказав і подивився на мене.

Зрозуміло. Я полтиник на стіл поклав. Двірник усміхнувся. Дивився на монету. Я до нього пересунув, він прикрив лапищею своєю широкою.

— За квартал тут живе колишній поліцейський із летючого загону розшукового відділення. Василь Петрович Самсонов. Цей може знати, — сказав двірник. Адресою поділився, і пішов я. А він узявся оселедець вибирати, а олійку хлібом вимочувати.

Пішов за адресою, трохи поплутав вулицями, дивився, чи ніхто за мною не ходить. Нікого не було. Зайшов до потрібного будинку, на п’ятий поверх піднявся, постукав у двері. Відчинив дядько такий років за шістдесят, худенький, невисокий, сивий, із розумними очима і суворим поглядом.

— Василь Петрович? — спитав я.

— Чим можу служити?

— Добрий день, хотів би з вам поговорити. — Я усміхнувся, але погляд господаря не пом’якшав.

— Про що?

— Чи можна не на порозі?

— Я вас не знаю, — сказав чоловік, потім почав приглядатися і скрикнув. — Іване Карповичу, ви, чи що? Точно ви!

— Я вже думав, що припинили мене впізнавати.

— Та що ж ви одразу не сказали! Заходьте! Будь ласка! — запросив він до своєї квартири. Невеличкої, бідної, чистенької. — Ось сюди, — запросив до кухні, двері в кімнату зачинені були. — Там студент живе. Студентові кімнату здаю, — пояснив господар і чомусь почервонів. — Зараз чайник поставлю! — Узявся невеличку пічку розпалювати.

— Та не турбуйтеся.

— Що ви, такий гість! Найкращий сищик імперії! Ось! — Василь Петрович відчинив якусь шафу. Там виявилася досить повна колекція моїх пригод у журналах чи окремими книжками. — Я ж ваш шанувальник, Іване Карповичу. Ось, сідайте.

Запропонував мені стілець, а сам поставив чайник грітися й на лавку присів.

— Чим зобов’язаний вашому візиту?

— Та ось розслідую одну справу, — сказав я. — Прошу про появу мою нікого не сповіщати, бо як дізнаються злочинці, що в столиці я, то втечуть, а я хочу їх тепленькими прихопити.

— Я мовчатиму, Іване Карповичу, тут уже не звольте турбуватися. Я сорок років у поліції прослужив і як ніхто знаю, як секретність для успіху операції потрібна. Мабуть, вам якась допомога треба, раз до мене звернулися?

— Так, хотів розпитати вас про банкіра Нікіфорова. Чули про такого? — спитав я і одразу помітив, як спохмурнів господар.

— Та чув, звісно. Один із найбагатших людей столиці.

— Мене не так він цікавить, як син його.

— Так, є син, здається, Кіндратієм звати, — кивнув Самосонов. Дивився насторожено.

— Якщо мої питання лякають вас чи ви не маєте охоти відповідати, просто скажіть, і я піду. Не хочу поважну людину турбувати.

— Та ні, Іване Карповичу. Вважаю за честь вам допомогти.

— Мені цей Нікіфоров-молодший потрібен. Але кажуть, що вдома його немає, наче в божевільні він у якійсь. А де саме — не знають. Може, ви щось про це чули?

— Та не тільки чув, а й у розслідуванні участь брав.

— У розслідуванні? А що за розслідування? — зацікавився я.

— Від трьох колишніх гімназійних однокласників Кіндратія Нікіфорова надійшла скарга про те, що Кіндратія силоміць відправили до божевільні, бо він не хотів вступати до секти, яку очолював батько.

— А Нікіфоров секту очолював?