Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 100
Перейти на сторінку:
бачив. Нещодавно чув, що Махно не без труднощів вибрався з уманського оточення, а зараз із рештками своєї «Революційної повстанської армії України», як назвав її останнім часом, наближається до Новомосковських лісів, маючи на меті полікувати рани та пробратися до свого Гуляйполя. Імпонувало Грицю й те, що і в такому стані він не тікав як вовк до лісу, а з усієї сили шарпав тили то білих, то червоних, бо він як проти повернення бувшого режиму, так і проти диктатури пролетаріату, яка вже всім показала, що політика «воєнного комунізму» є страшною вигадкою, аби забрати в українського селянина навіть останнє. Його підтримують і тому, що він за безпартійні вільні Ради та встановлення власності селян на землю.

Ще на Донбасі Григорій бачив грізну силу Махнового війська, яке полюбляє партизанські методи боротьби, бачив, як вони уміло використовують раптовість нападу, якому й він віддає перевагу, от тільки з їхньою дисципліною не завжди погоджувався, усе ж визнавав, що вони вміють битися, як і залити смальцю ворогові за шкіру. Тож, подумавши ще трохи, Григорій знову шукав уявою Махна. Він нічого не знав про його плани, але внутрішнє відчуття, яке ще жодного разу не помилилося, підказувало, що вони не тільки зустрінуться, а й воюватимуть поряд. Буватиме той і в Теплінському лісі, їстиме їхній куліш і спатиме в землянці. Тільки в душі нізвідки з’являлися ревнощі, бо в степового отамана завжди блищали очі, коли він про ліс говорив. А Григорій у той час відчував, що він ні з ким не захоче його ділити, навіть з «батьком» Махном, адже це була його друга домівка, яка будь-коли зустріне і сховає як від влади, так і від ворожого війська.

Тепер ліс неначе поряд шумів, перешіптувалися дерева, кричали птахи, помітивши чужого, бо він – живий організм, який розкинувся неподалік Святогірська великим масивом. Хоча й менший від Чигиринських лісів, але й від нього віє такою ж древністю – столітні дуби і реліктові сосни, яри й балки, встелені рослинністю ще дольодовикових часів, білі гори з печерами і підземними ходами. А згори далеко видно довкола. Так і хочеться політати над водами Сіверського Дінця, який немов темно-синя, часом аж чорна гадюка повзе по лісу. Каменем упасти в зелену гущавину біля підніжжя древніх крейдяних гір, а потім знову злетіти вище золотих бань того монастиря. Причаїтися під розлогим деревом і почути розповіді не лише про древні таємниці, а й про скарби.

Не без усмішки пригадує й погану славу, яка закріпилася за цією територією ще з глибокої давнини. «Теплінський ліс, де бере чумаків біс», – так про нього говорили ті, хто їздив цими дорогами у Крим, Таврію, на Донбас та Московію. Чи від того ця місцина вважалася заклятою, що була відлюдною і непролазною, чи з іншої причини, але саме тут легендарні розбійники-харцизи, які не бажали коритися ні запорозькій владі, ні московській, ховали свої скарби й самі надійно хоронилися.

Тільки це не про Гришку Савона, який тут виріс, знає кожне дерево, кожен кущик, забирався й на крейдяні гори правого берега Сіверського Дінця, де від сосни і взимку зелено. Не подряпавшись, міг пройти через хащі татарського клену та непролазного терну, сховатися біля безіменних боліт та невеликих озер, бозна-куди вийти ярами, якими ходили колись ті вільні розбишаки, аби відбити в татар та московитів ще й бойові трофеї. Проїхати Посольською дорогою, якою чотири рази на рік московські посланці возили данину кримському ханові, та знову згадати колись почуте: саме в цьому місці той скарб часто потрапляв до рук донецьких козаків-відчайдухів.

Любив походити по Теплінському городищу – великому рівному плато на горі, де ще за сарматів, Хазарського каганату й пізніше височіла неприступна фортеця, про що розповідав дід Андрон. Чи то була столиця половців Шарукань, яку шукають в цій місцевості, чи якась інша, хтозна, але для Григорія це був місток між світами. Навіть міг уявити Новгород-Сіверського князя Ігоря, який із рештками розбитої дружини ховався від половців саме тут.

Пішов би й зараз тими стежками, погомонів зі своїм лісом, розказав йому про свої митарства, адже більше ніж півроку там не був. Тільки не впевнений, що його мрія може здійснитися, тож витирав піт із чола і збирався виходити з вагона, наближаючись до Харкова. Радів, що доїхав більш-менш нормально, бо й колії бувають розібраними, і партизани надовго спиняють, обшукуючи пасажирів. Одні проти червоних воюють, інші проти білих, але пограбувати будь-кого ніхто з них не проти.

Діставшись до Ізюма вже ввечері, пішов шукати когось зі знайомих, маючи на меті добратися додому ніким не поміченим. А побачивши сусіда Петра, який у цей час замикав свою крамницю, навіть бігцем припустив, але той, ударивши батогом свою кобилу, мало не зачепив його возом. «Не біжи слідом, а то мій батіг швидко тебе наздожене!» – ще й таке крикнув на ходу, аби чужий чоловік від нього відчепився. «Не впізнав, – обурився Григорій. – Але це й непогано», – посмикавши приклеєні вуса та брови, ще нижче насунув кашкета і пішов шукати вірних друзів, які були раніше в його загоні. Йому потрібен був кінь до ранку, тільки не якась там кляча, а добрий рисак, аби вчасно повернутися назад. По обіді вже мав бути в Харкові, а потім – аж під Царицин, спиняти Добровольчу армію від походу на Москву. По приїзду з Києва він довго думав над тим, що робити далі, поки не завернув у нелегальний штаб радянського уряду, куди й мав повернутися після курсів. «Поки що так, – сказав, вийшовши звідти. – Поки що так», – повторив і зараз.

І вже невдовзі вершник у формі білогвардійського офіцера під’їжджав до залізничних майстерень. Тут було зовсім не людно, тож спинившись під високим деревом, засвистів дроздом раз та другий, поки не з’явився дядько Іван.

– Невже це ти? – квапився до нього, оглядаючись.

– А ви й не забули нашого паролю, – радів і Григорій. – Я тут проїздом. Дай, думаю, загляну на хвилину, про справи розпитаю та дізнаюся, чи всі живі та здорові, – обнімав родича.

– Правильно, – відхекувався старий залізничник. – Зараз не кожна сім’я може таким похвалитися, далеко не кожна… – він і сам був худий та змарнілий. – А наші, дякувати Богу, живі. Такі, як оце я, але живі, – скривившись, мацав руками свої кістляві груди. – Жнива минають, а в материній коморі хліба не прибуло, у Тимофієвій теж, немає й сала,

1 ... 75 76 77 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"