Читати книгу - "Свята Марійка"

Вже за годину подзвонила вона додому і сказала Денисові, щоб їхав і забирав їх із Зойкою додому.

Після пологового будинку поверталася Наталка вже не до свекрушиної хати, до своєї! Поклала дитину на ліжку і боялася до неї доторкнутись.

– Чого ти боїшся? – сміялася з Наталки мати. – Бери дитину на руки і розмотуй!

Розпеленута дитина була такою крихітною, що Наталка ще більше стривожилась і навіть пошкодувала, що не залишилась в лікарні до понеділка.

– Може б, воно ще хоч трохи підросло? – сказала Наталка вголос.

– Треба нігтики дитині пообкушувати, – порадила мати.

– Як це – пообкушувати? Вони ж такі… дрібненькі… Я ж можу й пальчики дитині відкусити… Я боюсь…

Годувала Наталка дитину, звично лежачи на ліжку. По телевізору йшов мексиканський серіал «Просто Марія», – лягала Наталка на бік, біля себе прилаштовувала Зойку.

Вже наступного дня залишилася Наталка у хаті зовсім сама, Денис пішов на роботу, мати поїхала у місто. А Наталка не те що дитині, не знала, як самій собі давати раду – була дуже виснажена і квола.

Дитя увесь час мочило пелюшки, їх треба було міняти й прати. А ще – щось зварити їсти, помити посуд, замести…

Лягла Наталка на диван, взяла у руки дзеркало, підібгала сорочку… а тоді вибігла надвір і виблювала, бо збридилася тим, що там побачила…

А коли вставала із дивана, дуже поспішала, дзеркало випало із її рук і розкололося на три шматки.

«Це дуже погана прикмета!» – подумала Наталка.

Надвечір приїхала мати і в залізній мисці у веранді застала купу мокрих пелюшок.

– А це що таке?! – визвірилася нервово до Наталки: була дуже знервована й сердита.

– Це – дитина… Що мені із цим робити? Я не знаю…

– Фе! – розгорнула Марійка брудну пелюшку. – Бери та й замочи оце все у воді. Ти ж тепер мати!

А через тиждень у гості до Наталки приїхав брат із сім’єю, мав півторарічну дитину.

І саме тоді почала у Наталки чомусь скажено боліти голова.

Вночі вона не могла спати, бо Зойка чомусь увесь час плакала, вдень треба було догледіти дитину, прати пелюшки і бути господинею.

Брат із невісткою постійно брались до розмови, а Наталка зовсім не раділа гостям. Їй тоді хотілося одного – лягти й заснути бодай на півгодини! Але вдень бігала по хаті й голосно кричала Ігорова маленька донька…

Наталка плакала від утоми і народження кожного нового дня вона сприймала як ще одне нестерпне випробування.

Своя дитина плакала. Братова галасувала. Усі хотіли говорити й їсти. Сонце світило. Пелюшки бруднилися. Мати психувала. Денис втікав із дому.

А тоді Наталку стали бити дрижаки…

«То, певно, від того, що я геть не висипаюся», – думала Наталка.

– Це у тебе мастит! – сказала мати, помацавши її тверді й набухлі груди.

У перервах між годуванням тепер ще й клала до грудей цибулю з медом, мазь Вишневського…

Від пологів минав місяць…

Якось у хаті нікого, крім Наталки і дитини, не було – гості пішли на пляж, Денис приїхав додому в обідню пору. І хоч до цього дня вона ще не сідала, не загоївся рубець, Денис пригорнув надто ніжно, почав цілувати.

– Я ще хвора, – відмовила йому Наталка.

– Але ж я не залізний, зрозумій…

Раптом голосно загавкав собака, а тоді затарабанило у вікна.

– Денисе, ти де?! – почувся голос Наталчиного свекра.

– Батько прийшов! – підскочив Денис. – Ти хату не замкнула?

– Давай, сину, поїхали! – свекор зайшов до хати. – Там треба з току зерно додому забрати!

Наталка рвучко підхопилася з дивана, по її ногах рясно закапало молоко.

– Зараз, тату… я зараз… – почав хапливо збиратися Денис. – Можеш вийти?

– А що тут у вас таке? – дивився свекор на рясні патьоки від молока.

Якоїсь ночі лягла Наталка спати дуже пізно, ще й увесь день чомусь було їй дуже холодно. Хоч це і був ще тільки кінець серпня, на вулиці в обідню пору стояла спека, а Наталка вкрилася пуховою ковдрою із головою і дрижала-мерзла. Денис спав окремо. Вночі заплакала Зойка, Наталка встала до колиски, перемотала дитину у сухий згорточок і поклала біля себе. Дитина стала ссати, Наталка непомітно заснула.