Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

пісню. Проголосуймо: хто „за“, хай підніме руку“,— і сам перший підняв, а за мною й усі, тільки Кремп не підняв руки, але все ж таки щось буркнув собі під ніс. Я тоді далі: „Це ж усе культурне надбання німецького народу, ті пісні, що їх Борис хоче перед нами виконати, і я не бачу ніякої небезпеки в тому, що й радянську людину так тягне до німецької культури“. Борисові, правда, вистачило розуму не заспівати зразу, а почекати ще два-три дні, але потім він так співав нам арії Карла Марії фон Вебера, що я, далебі, й в опері не чув кращого виконання. І „Аделаїду“ Бетховена він теж співав — бездоганно правильно й з бездоганною вимовою. Ще він співав багато любовних пісень, як на мене, аж забагато, а тоді нарешті: „Гайда в Махагоні, там добре буде нам, там є дівчата й коні, і п'ють, і грають там“. Цю він співав часто, і я лише згодом довідався, що її написав отой Брехт, і признаюся по правді, що мені й тепер мороз поза спиною йде — тобто пісня мені подобається, я потім пластинку собі купив, і нині частенько її слухаю, тільки мороз мене всипає, як подумаю, що цього Брехта співав російський військовополонений восени сорок четвертого року, коли англійці були вже біля Арнгайма, росіяни в передмістях Варшави, а американці трохи не під Болоньєю... та ж від цього й тепер, через стільки років, можна посивіти. Але хто там тоді знав того Брехта, навіть Ільза Кремер його не знала — щодо цього він міг бути певен, що ні Брехта, ні Тракля ніхто не знає. А я сам лише потім збагнув: адже ті пісні були справжньою любовною розмовою між ним і Лені! Справжнісінькою любовною розмовою!»

Маргрет: «Вони обоє чимраз сміливішали, а я тремтіла від страху. Лені кожного дня щось йому носила: сигарети, хліб, цукор, масло, чай, каву, газети, складені малесеньким квадратиком, леза для бритви, одежу — адже надходила зима. Можете бути певні, що з середини березня сорок четвертого не було такого дня, щоб вона нічого йому не принесла. Вона видовбала під стосом торфу таку печерку — від стіни, звичайно,— і затикала її великою грудкою торфу, а він потім забирав звідти покладене, і, звичайно, доводилося й конвоїрів задобрювати, щоб не обшукували його, і це треба було робити дуже обережно, а один із них, отой нахабний хлопець, дуже веселий, тільки занадто нахабний, усе запрошував Лені на танці й так далі, закидав, що хоче з нею „увійти в клінч“, як він казав, такий молодий нахаба, і, мабуть, йому більше було відомо, ніж він показував. То він усе в'язнув до Лені, щоб вона пішла з ним погуляти, і врешті вже не стало як відмагатись, вона мене й попросила, щоб я з ними пішла. Ну, ми разів кілька сходили в оті солдатські кав'ярні з танцями, мені знайомі дуже добре, а їй зовсім не знайомі, і той нахаба сказав відверто, що я йому більше до смаку, ніж Лені,— вона, мовляв, занадто „делікатна“, а я „хвацькіша“. Ну, і вийшло з цього те, що мусило вийти, бо Лені страшенно боялася, що той тип — його звали Больдіг — щось винюхає і накоїть лиха. Я... ну, як би це сказати... ну, не те щоб пожертвувала собою, а просто забрала його в неї, чи то взяла на себе, так, мабуть, краще сказати — великою жертвою це не було; на одного більше, на одного менше, під кінець сорок четвертого це вже для мене небагато важило. Жив він досить розкішно, той молодий нахаба: коли захоче зі мною „прокрутити пластинку“, як він іще казав, то вів до найдорожчого готелю, і шампанське замовляв, і все таке, а найголовніше — виявилося, що він не тільки нахаба, а й хвалько: трохи підпивши, вибовкував, що слід і не слід. Він спекулював усім, чим можна: горілкою й сигаретами, певна річ, і кавою, і м'ясом, але найбільше грошей він мав з посвідчень на ордени, довідок про поранення, солдатських книжок — він нагріб їх десь під час відступу, і будьте певні, коли я почула про солдатські книжки, то зразу вуха наставила, згадавши Бориса й Лені. Спершу я дала йому набалакатись, а тоді почала з нього глузувати, нібито не вірю, аж поки він мені все показав — справді, у нього була ціла папка — завбільшки з том енциклопедії — незаповнених бланків з печатками й підписами: там і відпускні посвідки були, й літери на проїзд. Гаразд, думаю. Тепер ти в нас на гачку, а сам про нас ще нічого до пуття не знаєш. Тоді я дуже обережно почала випитувати його про полонених росіян, і він сказав, що то бідолахи і він їм часом яку сигаретку підкидає, а недокурки то й завжди віддає, і взагалі, нащо йому зайвих ворогів наживати. Той Больдіг брав за залізний хрест першого класу три тисячі марок і казав, що це „задурно“, а за солдатську книжку п'ять тисяч — адже вона „часом може й життя людині врятувати“,— а довідки про поранення він збув усі під час відступу з Франції, коли по руїнах ховалось повно дезертирів і вони стріляли один одному з належної відстані, звичайно,— в ногу чи в руку, а потім, маючи посвідку, цілком законно їхали додому. Я тоді вже третій рік працювала в госпіталі, то добре знала, яка доля чекала „самострілів“.»

Пельцер: «Якраз тоді в майстерні поменшало роботи. На щастя, Кремпові довелось місяців на два лягти в госпіталь,— так важко було йому звикати до свого протеза. Я б міг і ще дві чи три душі звільнити... Річ не в тому, що менше людей умирати стало, просто влада взялась ретельніше за евакуацію міста. І поранених із фронту везли теж не до нас, а здебільшого відразу за Рейн. Добре, що Шельф і Цефен самі захотіли евакуюватись до Саксонії, й кінець кінцем ми тут лишились, можна сказати, „в дружньому колі“, якщо хочете, але й тим, що зосталися, роботи не вистачало. Врешті я перекинув декого до теплиць, та однаково справи йшли кепсько, ледве покривались видатки. В сорок третьому році ми по дві зміни працювали, а як коли, то й третю влаштовували, потім