Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Батько дуже добре володів шаблею і карабіном, влучно стріляв з маузера, вмів влучити в ціль і з гармати. Й при всьому — власна пильність полководця. Кажуть, що в вісімнадцятому він майже місяць спав ночами на столі вдягнений, з револьвером і шаблею. Що не раз рятувало йому життя.

…Зашкарубли від крові, від недосипання, козаки, від рубки по червоних костях боліли руки. Щоки і вилиці обсипало чорними цятками від пороху сотень пострілів. Зривались шалено, розкривалися в лінію, в колону, мали потужних, швидких, навчених коней. Коням Максим завжди наділяв увагу — і коні для сотень у червоних відбирались найкращі! Тому й махновці виходили з оточень пругко, одним ударом, пробиваючи найкращі війська на вузькому фронті. Кулемети перед проривами оглядав сам Батько — й жорстоко карав за найменший гандж у зброї.

Ні одне подвійне, потрійне оточення «красних» не могло витримати удару потужних кавалерійських полків Батька. Удару згуртованого кулака сотень Рудинського. Заходили в фланг, обхідним маневром. Реагували механічно, робили звичну справу швидко, без страху, з відчуттям помсти. В проривах несказанно допомагали славнозвісні махновські тачанки.

Жалю не знали, полонених червоноармійців часто рубали на місці. Зі старої сотні з Максимом залишились найлютіші бійці: вірний побратим Тиміш Нечай, Софрон Рябенький, Степан Субота, Кость Покотило, Пилип Зомчара, Донець, десятеро кубанців — ще з полку Уварова. Всього зі старої сотні — чоловік тридцять звенигородців. Решта — близько трьох сотень бійців — були новонабрані, мінялись, гинули, ставали до зброї нові…

У затишку між боями до Рудя прибився чоловік з червоноарміців Нестеровича. Він був один з тих, що перейшли на бік Махно біля Заливного.

У сільську хату, де розмістився штаб сотні, Тиміш завів дивного чоловіка. Той був кульгавий, з великою бородою, в червоноармійських галіфе, кожусі, в рудій будьонівці з великою синьою зіркою на лобі.

— Тут, Максиме, ось яка справа… — зам'явся Тиміш. — Ось він каже, що прийшов від Семена.

Рудь відклав вбік шаблю, якій підправляв лезо.

— Тебе як звуть? — грізно спитав «будьонівця».

— Дмітрій. Мєня Семьон попросил. Брат мой у нєго в атрядє!

— Як же так — брат у Семена, а ти — у «красних»?

— Да так… Получілось. Брат узнал, что Махно в Камянке, попросіл вас найті. Сказал, что он провінілся перед Семьоном, но єслі я виполню просьбу, то єму нічого нє будєт. Вот я і тут…

— А як прізвище брата?

— Чєрєвічний.

— Не знаю такого.

— Он недавно в отрядє.

— Його звуть Сашко? — вмішався Покотило.

— Нєт, Антін.

— Був такий, — сказав хитрий Кость. — Ще брат у нього — Іван.

— А як же ти потрапив до «красних»?

— А мєня по дарогє — мобілізовалі. Вот я і подумал, что так будєт даже лєгчє. І прі пєрвой вазможності — сдался вашім…

— Що просив Семен?

— Он сказал, что іх окружают. Что очень нужна каждая сабля. Чтоби ви возвращалісь. Сказал Вам на словах передать: «Йди на поміч, брате!». Й — вот пєрєдал:

Дістав з кишені зпиляну кулю від «трьохлінєйки». Семена куля. З прикладу його карабіна дістали. Якраз навпроти серця.

— Давно ти зі Звенигородки?

— Вчера как нєдєля.

— Добре. Йди. Тимоше, нагодуйте Дмитра, й… відпустіть. Або… Хай краще йде з нами. До брата.

— …Як думаєш, не провокатор? — спитав Тиміш Рудя, як Дмитра вивели.

— Не знаю. Але чутки звідтіля йдуть недобрі. Недавно у Нестора були люди від Струка. Казали, добре, що Батько пішов з Холодного Яру. Там, кажуть, більшовики зовсім лютують… Тривожно мені… Мабуть, тре' повертатись…

У мерії вирішили зробити вилазку, коли БТРи знов стали проти будинку. Козакам з ручних гранатометів вдалося спалити одну машину, інші поспіхом відступили. Ще один БТР сховався в «зеленці». Бив звідти з крупнокаліберного кулемета. Загинув хтось із козаків. Снаряди крушили пусті кабінети, а в будинках навпроти засіли ворожі снайпери. Розривом гранати контузило молодого гвардійця, тим часом БТРи знов вийшли на пряму наводку. На вилазку вирішив іти отаман з двома добровольцями…

— Алік, бери РПГ на «охоту». На улице Лєніна хіщниє звєрі, — підняв Атінгера несамовитий голос Степана Бриглова. — Ми їм, мать, зараз покажем, суки. Кошовой ідьот і Айзек — пацан молодой, шустрий!

— А можна я з вами? Мені… Треба, — неждано для самого себе сказав Ром. Бриглов здивовано глянув на нього й не сказав нічого. З того боку вулиці закашляв міномет, звідкись миттєво відскочив здоровенний шмат бетону й під стелею прошурхотіли осколки.

Про себе прочитав молитву.

… Козаки бились запекло. Вікна пристріляв снайпер, і Айзек, Бриглов та Атінгер майже одночасно випали з бокового балкончика, про який всі забули. Ром з кошовим вистрибнули за ними.

Під прикриттям кулеметів і двох танків волонтери знову спробували взяти мерію. Дірява, мов решето, половинка склопластикових дверей криво вчепилася на завісах. Вхід закидали барикадою меблів. Козачок вдарив крізь двері з «калашникова», темні фігури залягли на площі. Біля дверей тут же розірвалась міна, потім ще одна, і ще, після них на бетоні залишались плоскі воронки, що клубились ядучим димом, — схожі на сліди м'яча на м'якій весняній землі. Осколки від розривів зірвали двері і зашелестіли по холу.

За кілька хвилин БТРи поспіхом повернуться