Читати книгу - "Вовк-тотем"

Зрештою, вони вчотирьох, прихопивши інструмент і зброю, а також їжі на цілий день та двох собак, поспішили в напрямку гір Хар чулуут. Холод цієї весни накочувався лавиною, а відступав волоком. За останні 4–5 днів сонячне проміння так і не змогло пробити товстий шар хмар, і в похмурому степу обличчя скотарів поступово втратили свій пурпуровий відтінок, залишився тільки звичайний рум’янець, а паростки трави під снігом поступово ставали жовтими, мов накритий ковдрою порей зимової вигонки, — в них не було ні краплі зелені, тож навіть вівці не хотіли їх їсти. Обличчя Доржа, коли він побачив розідрані на клапті хмари, просвітліло, й він сказав:

— Останнім часом тримались морози, тож животи вовків спорожніли. Учора вночі собаки в таборі гавкали, мов скажені, — відсотків на вісімдесят можна стверджувати, що вовчі зграї тут.

Хлопці вже більше двох годин швидко просувалися вперед по залишених учора слідах копит, поки досягли тієї гірської ущелини, зарослої густим колючим чагарником. Устромлена всередину закупореного отвору лопата була на місці, а на приступці перед отвором з’явилися свіжі сліди від великих вовчих лап. Проте ні земля, якою вони вчора засипали вхід, ні камінь перед ним не були порушені — очевидно, вовчиця, повернувшись сюди й побачивши лопату, злякалась і втекла. Обидва собаки, досягнувши цього місця, виявили надзвичайне збудження — опустивши голови, вони обнюхували все навколо, мов щось розшукуючи. Особливо нервувався Ерлан, очі якого були сповнені пристрасного бажання взяти реванш. Чень Чжень простягнув руку, вказуючи на сусідній гірський схил, і двічі крикнув: «Ату, ату!» Собаки миттю розділилися й двома різними дорогами побігли туди, принюхуючись до вовчих слідів. Хлопці ж, усі четверо, пішли до іншого входу до печери. Там також з’явилися свіжі вовчі сліди, однак загородка із землі й каміння не була порушена. Дорж запропонував їм також розділитися й обшукати інші входи до печери, однак уже на другому колі пошуків вони почули гарчання й гавкіт собак з північного боку схилу, тож покинули свої пошуки й помчали туди; Чень Чжень устиг висмикнути й прихопити з собою свою залізну лопату.

Коли їхні коні заїхали на вершину схилу, вони побачили на рівній місцині внизу обох собак, які скажено гавкали, при цьому Ерлан ще й заповзято рив лапами землю, а Хуанхуан допомагав йому в цьому, задравши свій зад, і грудки землі летіли на всі боки. Дорж вигукнув:

— Знайшли вовченят!

І хлопці піднесено, навіть не звертаючи уваги на каміння, що підверталося під копита коням, помчали вниз до собак. Коли вони просто скотилися з сідел, собаки, навіть побачивши господарів, все одно не облишили своєї справи, продовжуючи рити землю, а Ерлан ще й постійно просовував свою пащу в середину печери, із ненавистю намагаючись ухопити зубами щось усередині. Чень Чжень підійшов до собаки й, обхопивши його за задню частину тіла, витягнув із нори. Однак ситуація, яка відкрилася його очам, ледь не засмутила його: на абсолютно рівній земляній поверхні тут виднівся невеличкий отвір, сантиметрів 30 у діаметрі, що зовсім було не схоже на вовчі нори, які він бачив раніше. Перед цим отвором зовсім не було приступки, а лише тяглась якась земляна доріжка, розсіяна по залишках снігу, однак собаки вже майже розмісили своїми лапами цей невеличкий насип.

Ґао Цзяньчжун, побачивши це, навіть скривився:

— Хіба це вовча нора? Її хіба що заєць вирив, або байбак!

— Але поглянь, — спокійно й розважливо зауважив Дорж, — це — нова нора, земля тут — щойно вирита, тож напевне вовчиця перетягла своїх цуценят саме сюди.

Чень Чжень також висловив свій сумнів:

— Навіть нова вовча нора не може бути такою маленькою, інакше як туди вовчиця пролізе?

— Це — тимчасова нора, а вовчиця — худа, вона цілком туди пролізе. Вона спочатку заховала тут цуценят, а за кілька днів вириє для них глибшу нору в іншому місці.

Ян Ке, розмахуючи лопатою, сказав:

— Чи вовк це, чи кролик — головне, щоб ми впіймали живу здобич, тоді хоч недарма сьогодні сюди прийшли. Ану розступіться, я зараз розкопаю цю нору.

Однак Дорж зупинив його такими словами:

— Я спочатку подивлюся, наскільки глибока ця нора і чи є в ній хтось. — Договоривши, він зняв з дерев'яної жердини наконечник з арканом і потім устромив жердину товщим кінцем у нору, помалу просуваючи її вглиб. Коли жердина досягла відстані більше метра, обличчя Доржа засвітилося, він підняв голову й сказав до Ченя:

— Усередині є щось м’яке, попробуй.

Чень Чжень прийняв від Доржа жердину й теж спробував просунути її вглиб: дійсно, його руки відчули, що жердина наштовхнулася на щось м’яке й гнучке. Чень Чжень не приховував радости:

— Там щось є, там щось є! Добре, якщо це вовченята!

Ян Ке й Ґао Цзяньчжун і собі перехопили жердину, мацаючи нею всередині і в один голос підтверджуючи, що там є щось живе. Однак ніхто ще не наважувався вірити, що це живе — вовченята.

Дорж поступово пропхнув жердину до кінця, зафіксувавши її на отворі в печеру, а потім вийняв жердину і поклав на землі в тому ж напрямку, в якому йшов хід, вимірюючи точно місце, нарешті підвівся й поставив носом черевика мітку на цьому місці, впевнено сказавши:

— Копати потрібно тут, і обережніше — щоб не поранити малих.

— Як вони глибоко? — запитав Чень Чжень, висмикуючи в Яна Ке з рук лопату.

— Один-два чи, — відповів Дорж, відмірюючи відстань жестом. — Вовченята, напевне, своїм теплом розморозили землю, тож не потрібно докладати багато зусиль, щоб тут розкопати.