Читати книгу - "Сім стихій"

— Я уважно вас вислухав, однак прямих доказів того, що сигнали Штьормера не штучного походження, не знайшов.

— Хіба це не ясно?

— Це не очевидно.

— І ви тієї ж… Кільцевий хвилевід — це факт. Корпускули стають супутниками Землі. І радіохвилі, попадаючи у такий потік, починають циркулювати навколо планети. Частина їх енергії просочується до приймачів. Не так уже це й складно. За Штьормером частки повинні увійти в таку зону простору, покинути яку їм уже не вдасться. А ось слова Штьормера: «Математична теорія свідчить, що сприятливі для цього умови виникають тоді, коли корпускули йдуть від Сонця, яке стоїть поблизу магнітної екваторіальної площини».

— Це нічого не доводить.

— Як же так? — заперечив Телегін.

— Хіба зонд, що приймає радіосигнали ще на далеких підступах до Землі, не може виявити і пояс зарядженого сонячного пилу? А виявивши, використати його для затримки та фокусування ретрансльованих імпульсів. Адже так можна передати будь-яке повідомлення… Прийняти, посилити наші ж сигнали, потім випромінювати їх під потрібним кутом, злегка повертаючи антену!

— Чи не простіше передати самостійну серію?

— Її легко пропустити. Приймач повинен бути настроєний на частоту передавача. Наш приймач. І слухати ми повинні у той самий час, коли передача ведеться. Погодьтеся, що досліди Штьормера створювали для космічного зонда найсприятливішу ситуацію, про яку може тільки мріяти будь-який радіофахівець. Навіть з іншої планети.

— Все це всерйоз?

— А чому б і ні? Це так само просто, як і природний хвилевід.

— Отже, ви вважаєте, що серії Штьормера передані з борту інопланетного зонду?

— Ні. Поки що ні. Одначе мені здається, що й заперечувати немає підстав, — сказав я і подумав: «Побачив би ти нічні вогні в тайзі, любий теоретику!»

— Проте імпульси серій були різної сили, вони здавалися розмитими, спотвореними. Таке трапилося б після багаторазового відбиття їх від межі зарядженого поясу. Після їх тривалої подорожі навколо Землі. Два, три, чотири витки — і тільки потім вони надходять на вхід приймача.

— Те ж саме є правильним і для позаземних сигналів. Адже зонд міг лише управляти кількістю витків, надсилаючи ретрансльовані імпульси під різними кутами. Вони теж, звичайно, розмивалися.

— Наша розмова втратила перспективу.

— Як завжди, коли йдеться про задавнену проблему контактів.

Прощальне коло над Сонцеградом — і я піднявся над хмарами. Вони тягнулися вервечкою, проводжаючи мене. Я вже був подумав, що за крайньою хмарою — мій дім, але добряче помилився, до нього було ще далеко, і білі айсберги не раз затуляли землю до обрію, перш ніж у зеленій ополонці я побачив вогні портових маяків.

Здається, я летів по прямій, заблукати було важко, іноді проглядала пагорбиста рівнина, гребені невисоких гір, над затокою танув теплий серпанок; але простір незбагненно поширшав, розрісся, і я був певен, що проблукав зайву годину. Праворуч сідало сонце. Воно опускалося на холодні хмари, на химерно покраяний обрій, потім почало ненадовго пропадати в голубувато-імлистих торосах хмарного океану. Нарешті зникло в його глибинах. Тільки біля самого мого міста, пірнувши слідом за ним, я наздогнав його. Сплющена тьмава куля норовила заховатися за лісисту сопку, і тоді б я за нею уже не вгнався.

По дорозі сталося ось що.

Я пригадав про нічні вогні в тайзі, коли ми з Янковим збирали колекцію рослинних рідкісностей. Небо над хмарами було чистим, напрочуд ясним, і мою увагу не поминуло б нічого, схоже на ці вогні, якби воно з’явилося тут, зараз. Все довкола було пустельне. У долинах хмарних гір лежали синюваті тіні.

Ель мчав на граничній висоті, і я кілька хвилин вдивлявся в кожну виїмку небесного ландшафту з одним бажанням: побачити рух у цьому застиглому хаосі. Проте його не було.

Лише раз привиділася голубувата куля; вона висіла над виступом великої хмари, яка здійнялася високо над сонцем, що заходило. Проте й вона незрушна, мертва.

Тоді я спробував уявити, як виглядав би такий вогонь тут у призахідний час, на тлі білих хмарних гір. Подумки накреслив його контури і послав у політ поряд з моїм елем. І стежив за ним. Але безмежно важко втримати увагу на порожнистому кружку, виділеному на ватяній поверхні. Я заплутався, мені запаморочилось у голові, і я заплющив очі.

Судячи з усього, я рано втік з лікарні, мені б не виявляти поспіху, побайдикувати хоча б тиждень, слухатися б усіх, хто чаклував там з аероіонами, електрикою і таблетками. Чи це просто втома? Жив-жив собі спокійно, потім втрапив на «Гондвану», і завертілося навколо мене, наче у вирі. Всього й не пригадаєш. Що лишилося? Так, видіння, слова… У пам’яті, ніби дорога в глушині, що заростає дикою травою, польова, давня, на дві колії дорога з вибоями. Озирнешся назад: темна зелень охопила її з боків, деревний мотлох застеляє її, ще далі-туман, ледь жевріють вогні… Вогні. Я задрімав і прокинувся. Голова розколювалася від болю.

Чого це я зовсім розкис? Вогні. Ось про що я думав. Знову заплющив очі. Уявилося: далеко переді мною сидить людина, але якась незвичайна — судини і серце її просвічуються, і мозок легко пульсує від того, що кров біжить під ударами темного серця. У неї приплющені очі. Видно опущені повіки, рисочки вій. Так і сидить. А збоку від неї невиразна, розпливчаста постать. Хтось стоїть і стежить за нею. З довгою тонкою трубою, начеб і я зазирнув у цю трубу і впевнився, що через неї людину видно дуже ясно. Ось вона, зовсім поруч, простягни руку — і доторкнешся до серця, що б’ється!

Розплющив очі. Миттєве сновидіння розтануло. Праворуч ледь