Читати книгу - "Житловий кодекс України. Науково-практичний коментар станом на 05.05.2011 р"

Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 років відбували покарання в місцях позбавлення волі або перебували в засланні і реабілітовані відповідно до чинного законодавства України та колишнього СРСР; 8) особи, які в період Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 років добровільно подавали матеріальну, фінансову чи іншу допомогу військовим частинам, госпіталям, партизанським загонам, підпільним групам, іншим формуванням та окремим військовослужбовцям у їх боротьбі проти німецько-фашистських загарбників за умови незаперечного підтвердження цих фактів; 9) особи, які після 9 вересня 1944 року були переселені на територію України з території інших країн; 10) особи, які під час оборони міста Севастополя з 30 жовтня 1941 року по 4 липня 1942 року проживали на його території. На необхідність розширеного тлумачення положень п. 1 ч. 1 коментованої статті вказує і Верховний Суд України у своєму листі від 26.05.2001 року "Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій справ (Житлове право)";

2) особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років. Слід зазначити, що коментована стаття не визначає, чи повинен такий стаж бути безперервним чи сумарним, а отже, п. 2 ч. 1 ст. 125 ЖК УРСР може бути застосовано і до осіб, які у сукупності (в тому числі і на посадах, які не надавали право на отримання службового житла) пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

3) особи, що звільнені з посади, у зв'язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

4) особи, звільнені у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників. Положення п. 4 ч. 1 ст. 125 ЖК України поширюються виключно на осіб, що звільнені з підприємства, установи та організації, яке надало їм службове житло за п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників. Достатнім підтвердження віднесення осіб до цієї категорії є трудова книжка із здійсненим у ній записом про звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП та копія наказу про звільнення;

5) За змістом положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсіонерами за віком є особи, які досягли встановленого законодавством віку і мають визначений законом стаж роботи. За загальним правилом до них відносяться: чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років; жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні", ст. 2 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" інвалід - особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав.

Пунктом 2.1 Інструкції про встановлення інвалідності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 7 квітня 2004 р. № 183, встановлено, що підставою для встановлення першої групи інвалідності є стійкі, значно вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженим дефектом, що призводять до значного обмеження життєдіяльності людини, неспроможності до самообслуговування і викликають потребу в постійному, що не регулюються, сторонньому нагляді, догляді чи допомозі. До I групи належать особи з найважчим станом здоров'я, які повністю нездатні до самообслуговування, потребують повного постійного стороннього догляду, допомоги або нагляду, абсолютно залежні від інших осіб або, які частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування, потребують постійного стороннього догляду, допомоги або нагляду, залежні від інших осіб у забезпеченні життєво важливих соціально-побутових функцій. Пунктом 2.2 цієї ж Інструкції передбачено, що підставою для встановлення другої групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженим дефектом, що призводять до значного обмеження життєдіяльності людини, при збереженій здатності до самообслуговування, та не викликають потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді чи допомозі.

Відповідно до п. 9 Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221, інвалідність вважається такою, що настала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок, який спричинив інвалідність, стався (крім випадків протиправного діяння): а) під час виконання трудових обов'язків (у тому числі під час відрядження), а також здійснення будь-яких дій в інтересах підприємства, установи, організації (навіть без спеціального доручення); б) по дорозі на роботу або з роботи; в) на території підприємства, установи, організації або в іншому місці роботи протягом робочого часу (включаючи встановлені перерви); г) поблизу підприємства, установи, організації або іншого місця роботи протягом робочого часу (включаючи встановлені перерви), якщо перебування там не суперечило правилам внутрішнього трудового розпорядку; д) у разі виконання державних або громадських обов'язків; е) у разі виконання дій для рятування людського життя, охорони державної, колективної та індивідуальної власності, а також для охорони правопорядку. Крім того, п. 10 названого Порядку визначено, що інвалідність внаслідок професійного захворювання встановлюється відповідно до висновку спеціалізованого медичного закладу про наявність професійного захворювання. Список професійних захворювань затверджується в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Ступінь втрати працездатності військовослужбовців і військовозобов'язаних у період проходження служби визначається відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", п. 13 Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221.

Для застосування положень ст. 125 ЖК УРСР до осіб, вказаних у цьому пункті, обов'язковою умовою є отримання ними службового житла у встановлено законом порядку;

6) одинокі особи з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними. Житловий кодекс України не містить поняття одинокої особи. Ст. 32 Цивільного кодексу України встановлено, що неповнолітньою є особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти