Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

— Час іти, — сказав Томас. Від хвилювання у нього в животі все переверталося, тому захотілося якнайскоріше рушати і поменше думати. Зрештою, тепер, коли Брама відчинена повсякчас, у Глейді аж ніяк не безпечніше, ніж в Лабіринті. Втім, і ця думка не принесла Томасу розради.

— Ага, — спокійно відгукнувся Мінхо. — Рушаймо.

— Ну, — промовив Чак, дивлячись собі під ноги. Потім він знову звів погляд на Томаса. — Удачі. Якщо твоїй дівчині стане самотньо, обіцяю її трохи розважити.

Томас закотив очі.

— Вона не моя дівчина, гнилоголовий!

— Ого! — вигукнув Чак. — Та ти вже почав лаятися, як Альбі! — він силкувався вдати, ніби останні події його анітрохи не злякали, та його видавали очі. — А як серйозно, то нехай вам щастить.

— Дякую, і як ми обійдемося без твоїх напучувань, — гмикнув Мінхо. — Ще побачимося, шлапак.

— Атож, побачимося, — пробурмотів Чак і пішов геть.

Томасові раптом стало тужно: можливо, він більше ніколи не побачить ні Чака, ні Терези, ні решти. Піддавшись раптовому пориву, він гукнув:

— Пам’ятай, щó я тобі обіцяв! Я поверну тебе додому!

Чак обернувся і схвально підніс угору великий палець а на очах у нього заблищали сльози.

У відповідь Томас підніс догори відразу два великих пальці, після чого вони з Мінхо завдали наплічники на спини й увійшли в Лабіринт.

Томас із Мінхо не зупинялися, аж поки не здолали половини відстані до останнього глухого кута у восьмому секторі. Сьогодні просувалися значно швидше — тільки тепер, коли сонце зникло, Томас уповні оцінив користь наручного годинника. Нічого в коридорах не змінилося. Оскільки відпала необхідність робити позначки в блокноті, єдине, що від хлопців вимагалося, — просто оббігти всі коридори і повернутися назад, дорогою видивляючись щось незвичайне — будь-що. Мінхо дозволив зробити двадцятихвилинний привал, після чого хлопці продовжили шлях.

Бігли вони мовчки. Мінхо вчив, що розмови на бігу — марна втрата енергії, тому Томас зосередився на тому, щоб тримати темп і дихати рівно і спокійно. Вдих, видих, вдих, видих. Так, наодинці зі своїми думками, хлопці заглиблювалися в Лабіринт під тупіт власних черевиків, що барабанили по кам’яній долівці.

На третій годині Томас із подивом почув у голові Терезин голос, хоча сама вона перебувала далеко в Глейді.

«У нас прогрес — розшифрували ще слово. Але поки що нічого не зрозуміло».

Першим поривом Томаса було ігнорувати голос — надто вже не хотілося визнавати, що хтось може ось так просто влазити у його свідомість і порушувати особистий простір. Та пересилило бажання поговорити з дівчиною.

«Ти мене чуєш? — запитав він, подумки малюючи у свідомості слова і намагаючись надіслати їх їй у невідомий йому самому спосіб. Томас сконцентрувався і повторив питання: — Ти мене чуєш?»

«Так! — відповіла вона. — Вдруге прозвучало дуже чітко».

Хлопець був вражений. Вражений настільки, що мало не став як стій. Спрацювало!

«Як ти гадаєш, звідки в нас такі здібності?» — звернувся він до Терези.

Розумове напруження від уявного спілкування з нею викликало фізичний дискомфорт — у Томаса вже голова починала боліти.

«Може, ми кохалися» — послала відповідь Тереза.

Томас перечепився і гепнувся на землю. Зніяковіло посміхнувшись Мінхо, який, не зменшуючи темпу, обернувся подивитися, що сталося, Томас скочив на ноги і побіг наздоганяти його. «Що?» — запитав він нарешті.

Томас відчув дівочий сміх — це була наче яскрава акварель у голові.

«Все це так дивно! — сказала Тереза. — Ти наче чужий, а наче й не чужий».

Хлопця раптом немов обдало приємною прохолодою, хоч він добряче таки пітнів.

«Шкода тебе розчаровувати, та ми справді чужі. Ми ж тільки познайомилися».

«Не верзи дурниць, Томе. Я впевнена, що нам змінили мізки і наділили здатністю спілкуватися телепатично. Ще до того, як ми потрапили сюди. З цього я роблю висновок, що раніше ми були знайомі».

Томас і сам про це вже думав. Поміркувавши, він вирішив, що, мабуть, вона має рацію. Принаймні хлопець сподівався на це — Тереза починала йому подобатися.

«Змінили мізки? — перепитав він. — Як?»

«Не знаю. Це один з тих спогадів, за які я ніяк не можу вхопитися. Але мені здасться, що ми виконували якесь важливе завдання».

Томас знову замислився над підсвідомим відчуттям близькості з Терезою, щойно вона з’явилася в Глейді. Він вирішив копнути глибше і подивитися, що вона відповість.

«Це ти про що?»

«Коли б знаття… Я просто висловлюю тобі думки, сподіваючись, що в тебе щось раптом спливе в памяті».

Томасу згадалося те, що говорили про нього Галлі, Бен і Альбі, — згадалися їхні підозри з приводу того, що він по той бік і що йому не можна довіряти… Та ще й Тереза від початку заявила, що саме він і вона якимось чином винні в тому, що глейдери опинилися тут.

«Код заховали в Лабіринт не просто так, — додала дівчина. — І не просто так я написала у себе на руці — „БЕЗУМ — це добре"».

«А може, це й не означає нічого, — відповів він. — Можливо, ми знайдемо вихід. Хто його зна?»

На якусь мить Томас заплющив очі, не припиняючи бігти, і постарався сконцентруватися. Щоразу як вони розмовляли подумки, в грудях немов надувався повітрям якийсь міхур, що дратувало і приводило в захват водночас. Коли ж раптом він усвідомив, що Тереза може прочитати його думки, навіть якщо він не зосереджуватиметься на телепатії, він різко розплющив очі.

Томас зачекав на її реакцію, але Тереза мовчала.

«Ти ще на зв'язку?» — покликав він.

«Так, але від спілкування подумки у мене починає боліти голова».