Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

мене не побачила, я нагукав її. Личко цієї рослявої дівчини було таке золотаве і таке рожеве, наче я дивився на нього крізь кольорову шибку. Вона рушила до мене, я зачаровано дивився, як ширилось і ширилось її личко, подібне до сонця, якби на сонце можна було дивитись, і воно, дедалі ближчаючи, підійшло до нас упритул і засліпило вас, задивленого в нього, золотом і багрянцем. Вона огорнула мене проникливим поглядом, але кондуктори вже прибили дверцята, потяг рушив, я побачив, як дівчина покидає полустанок і вертається стежкою; білий день стояв надворі; я віддалявся від світової зорі. Чи мою екзальтацію я завдячував дівчині, чи, навпаки, саме екзальтація породила головно ту втіху, яку я пережив, милуючись на дівчину, так чи так, дівчина була настільки до неї причетна, що моя потреба знову з нею побачитися була передусім потребою не дати моїй екзальтації зів'яти, не розлучитися назавше з істотою, яка, сама про це не здогадуючись, мала до неї причетність. Цей стан був не тільки приємний. Найголовніше (так тугіше напинання струни дає інший звук, а прудкіша вібрація нерва — інший колір), мій стан наділяв іншою тональністю те, що я бачив, упроваджував мене як дійовця в незнаний Усесвіт, незмірно цікавіший. Та гожа дівчина, яку я ще бачив, хоча потяг приспішував біг, була ніби часткою не відомого вже мені життя, а зовсім іншого, відмежована від нього якимось пустельним узграниччям: у тому житті предмети створювали інше враження, а покинути таке життя означало б для мене померти. Щоб пройнятися блаженством причетности до цього життя, мені досить було б жити при залізниці і щоранку брати у цієї селянки каву з молоком. Та ба! її завжди бракуватиме у тому житті, до якого я дедалі швидше мчав і з яким я міг би примиритися, лише снуючи плани сісти колись до цього самого потяга і спинитися на цьому самому полустанку; плани добрі ще й тим, що живили й притаманний нам цільовий, практичний, машинальний, ледачий, відцентровий умонастрій, бо наша свідомість рада уникнути зусилля, потрібного на те, щоб загалом і безсторонньо осягти й опанувати спізнане нами приємне враження. А думати про це враження таки хочеться, тим-бо наша уява воліє малювати його нам у майбутньому, воліє хитро створювати такі околичності, за яких воно здатне воскреснути, і хоча це зовсім не пояснить нам його істоти, зате убереже нас від праці відтворювати його в нас самих і дасть нам надію знову дістати його зокола.

Назви деяких міст, — Везле чи Шартр, Бурж чи Бове, — це скорочені ймення їхніх головних церков. Таке досить часте означення цілого за його частиною позначається зрештою — якщо йдеться про місця ще не знані — на всій назві, тож коли ми хочемо уявити за нею місто, місто ще ніколи не бачене, воно — наче відливка — набуде подоби великого собору, перебере на себе відмітні його риси, його архітектурний стиль. Але назву Бальбек, назву майже перського звучання, я вичитав на залізничному вокзалі, над буфетом, виведену білими літерами на синій дощечці. Я прудко пробіг вокзал, привокзальний бульвар і спитав, де набережжя, мені кортіло якнайхутчій побачити лише церкву і море; ніхто, проте, здавалося, не розумів, про що йдеться. У Старо-Бальбеку, у Бальбеку-на-Суходолі, де я оце був, не було ані пляжу, ані порту. Щоправда, за легендою, рибалки знайшли-таки в морі чудотворний лик Христа — про це повідав і вітраж у церкві, яка стояла за кілька кроків од мене; певна річ, церковні неф і вежі теж були з каменю берегових рифів, розбитих прибоєм. Але море, яке, як я собі з огляду на все це уявляв, мало пінитися під самим вітражем, було майже за п'ять миль звідси, у Бальбек-Пляжі, а дзвіниця біля церковної маківки, про яку я читав, що вона є не що інше, як кострубата нормандська скеля, що над нею стругають вихори, що круг неї кружляють птахи, і через те завжди уявляв, як біля стіп її кипить шумовиння збурених хвиль, — та дзвіниця височіла на майдані, де перехрещувалися дві трамвайні лінії, напроти кав'ярні з золотим написом: «Більярд», вирізняючись проти дахів, між якими не стирчало жодної щогли. І церква — вона брала мої очі разом із кав'ярнею, разом із переходнем, якого я мусив розпитувати про дорогу, разом із вокзалом, куди я мав вернутися, — зливалася в одне ціле з усім іншим, здавалася випадковістю, породженням сьогоднішнього надвечір'я, і округла розгодована її баня стирчала у небі як овоч, чия рожева, золотиста, розквашена шолупина достигала в тому самому світлі, де купалися димарі. Але я вже відмовлявся про щось думати, хіба про одвічну ролю скульптури, тільки-но розпізнав апостолів, зліпки з яких я бачив у музеї Трокадеро, — вони стояли обабіч Пречистої Діви Марії, перед глибоким прорізом паперті, вони ніби чекали на мене й збиралися мене віншувати. Доброзичливі, кирпаті, рахманні, згорблені, вони буцімто вийшли мене зустрічати й славословити ясну днину. Але потім упало в око, що вираз на їхніх ликах застиг, ніби на обличчі небіжчика, і що цей вираз міняється лише тоді, як обходити їх довкола. Я казав собі: так, це тут, це бальбецька церква. Майдан, який виглядає так, ніби він свідомий своєї гучної слави, це і є те єдине місце на світі, де стоїть бальбецька церква. Допосі я бачив лише світлини цієї церкви і лише зліпки цих славних апостолів та Діви Марії на паперті. Тепер я бачу церкву, бачу статую, це вони, єдині: це вже щось куди більше.

А воднораз, може, й менше. Достоту як молодик у день іспиту або дуелі вважає поставлене йому питання або його постріл за дрібницю проти набутих ним знань і відваги, які б йому хотілося засвідчити, так само і я, хто спорудив у своїй душі Пречисту на паперті, безвідносно до репродукцій, які були в мене перед очима, недосяжну для погроз, на які наражалися б репродукції, недоторканну навіть у тому разі, якби репродукції хтось понищив, піднесену на височінь ідеалу вселюдської вартости, дивом дивувався, побачивши статую, що її я різьбив подумки тисячу разів, зведеною до своєї власної камінної подоби, яка була від мене не далі ніж оголошення про вибори або кінчик мого ціпочка; статую, прикуту до ринкової площі, невіддільну від вильоту головної вулиці, незахищену від поглядів з кав'ярні й омнібусної контори; її лик був осяяний жмутком проміння призахідного сонця, а через кілька годин його осяватиме жмуток світла вуличного ліхтаря, чий другий жмуток