Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гадючник. Дорога в нікуди 📚 - Українською

Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гадючник. Дорога в нікуди" автора Франсуа Шарль Моріак. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 122
Перейти на сторінку:

Дені відповів:

— Хіба ж ти сам не знаєш?

Справді, П'єр Костадо, автор «Аттіса і Кібели», на його думку, жив на зовсім іншій планеті, ніж «малий Костадо». Дені більше захоплювався своїм приятелем, ніж любив його, а любив не настільки, щоб бути засліпленим. Просто Дені в свої сімнадцять років усвідомлював, що вчитель, який викрав зошита з П'єровими віршами й збиткувався над ними перед усім класом, був сліпий йолоп.

— Тепер я розумію Кібелині страждання, — сказав П'єр. — Вона мучиться від своєї надмірності, її тіло величезне, не для людських обіймів, розумієш? Дуже важко це висловити… Стривай, ось що вона каже Аттісові:

Твій сміх між хвиль живих — немов промінні бризки. Ось розтинаю млу я віялом гілок, І над Кібелою лице твоє — так близько, І ліпший блиск його, ніж мертвий блиск зірок. Твій відсвіт сколихнув моїх джерел глибини, Де прохолода вод, їх присмак земляний, І хоч усяка плоть до мого лона лине, А відчуваю я з усього лиш єдине,— Лиш руки Аттіса шорсткі, коли вони Голублять дотиком траву мого волосся. Оце й усе, чого зазнати довелося… Над морем смуток мій волав би так без тями, Що з жаху скочила б на березі юрма. О, як печеш мене ти, Аттісе, устами, Тебе ж в обійми взять — у мене й рук нема.

Можливо, сторонній людині видалася б смішною ця декламація, це монотонне, урочисте, співуче читання… Але Дені навіть не уявляв собі, що ці вірші можна було прочитати інакше, ніж робив це його друг, або щоб вони могли ще в якомусь місці звучати так таємниче, як тут, у зимових присмерках, край безлюдного шляху.

Кібела — земля, і для неї Аттіс — то також світ, — вів далі П'єр. — Греки надавали людської подоби стихіям і світилам, які були для них богами, а Кібела, навпаки, в пастухові, якого вона обожнює, вбачає невідому Землю… Я намагався відобразити цю мішанину, це переплетіння істоти, що мислить, з планетою, живого тіла, вбогого смертного тіла, — з землею, де океани, гірські пасма, верховини, безодні, ліси…

Торочка пінява і водорості: море… Пісок на березі, жовтавих дюн горби… Легенька смужка брів, та повний непокори Волосся темний ліс, та ще ясні скарби Очей твоїх, що в сні на інший світ береш ти. Я ж, світла цих зірок позбавлена до решти, В ночі беззоряній караюсь від журби, І думка, Аттісе, одна в мені нуртує: Дитя в'ялить мене, а океан шматує.

— Справді,— промовив Дені, помовчавши, — я розумію, що для Кібели Аттіс був цілим світом…

— Коли, як то кажуть, усе обертається навколо однієї істоти…

П'єр не висловив до кінця своєї думки. Потім він раптом вигукнув:

— А я вже думав, що ніколи ми більше не знайдемо один одного, не порозуміємось!

Він сів на велосипед, але не рухався, поклавши руку на плече Дені:

— Перед тим, як тікати, я віддам тобі рукопис «Кібели». Того дня, коли ти його отримаєш, знатимеш, що я зважився…

І він рушив, махнувши на прощання рукою, зник у вечірній млі,— так ніби це був звичайний хлопець, ніби він не носив своєї поеми в душі, в усій своїй істоті. Наближався трамвай. Стоячи нерухомо обіч дороги, Дені спостерігав, як у мороці більшає й більшає миготливий ліхтар, наче єдине циклопове око. Згадав чийогось недавно прочитаного вірша, в якому трамвай, торкаючи гілки, коливає листя, «збрую сновидінь, скроплену дощем». Дені знав, що ця велика жовта скриня везе в своєму череві матір, Розету, а також неодмінно пана Ландена, який ночуватиме в Леоньяні, мабуть, востаннє, бо справи майже скінчено… Все продадуть, але залишиться матері замок і парк. Дені здогадувався, що в дорозі вони саме це і обговорювали. Ланден, хоча й був певний, що без нього тут не можуть обійтися, боязко й покірно тупцяв позад усіх.

— Нарешті,— сказала пані Револю синові,— нарешті скінчилося. Ми звільнились від нього.

— Обережніше, він може почути.

— Тим краще, нехай чує.

Роза, що йшла недалеко від Ландена, кинулась наздоганяти їх і стиха сказала братові:

— Новину знаєш? Я знайшла собі місце.

— Ні, вибач, — озвалась пані Револю, — ми спершу обговоримо це дома.

— Мамо, адже мені так пощастило!

— Ні, якраз не пощастило. Я вже звикла до думки, що ти працюватимеш, ну, скажімо, репетитором, уроки даватимеш…

— А які б це я давала уроки? Музики я не знаю. Взагалі нічого не знаю, ні на що не здатна.

— Щоб дітей навчати, знань завжди вистачить… А то що ж це буде: дочка Оскара Револю — і раптом торгує в крамниці!

— Вибач, мамо, не в звичайній крамниці, а в книгарні, а це зовсім інше… Так, Дені, уяви собі: я йду до Шардона.

— До Шардона? До нашого книгаря?

Вона була радісно збуджена. У Дені навіть заворушилось невиразне невдоволення — занадто вона щаслива.

1 ... 75 76 77 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гадючник. Дорога в нікуди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гадючник. Дорога в нікуди"