Читати книгу - "Вибрані твори"

Мойсей Мойсейович, шукаючи в бричці і допомагаючи приїжджим вилазити, раптом обернувся назад і. закричав таким диким, придушеним голосом, начебто топився й кликав на поміч:

— Соломоне! Соломоне!

— Соломоне! Соломоне! — повторив у хаті жіночий голос.

Двері на блоку завищали, і на порозі з’явився невисокий молодий єврей, рудий, з великим пташиним носом і з лисиною серед жорсткого кучерявого волосся; одягнений він був у короткий дуже поношений піджак з закругленими фалдами і короткими рукавами та в короткі трикові штанці, через що сам здавався коротким і куцим, як обскубана курка. Це був Соломон, брат Мойсея Мойсейовича. Він мовчки, не здоровкаючись, а тільки якось дивно усміхаючись, підійшов до брички.

— Іван Іванович і отець Христофор приїхали! — сказав йому Мойсей Мойсейович таким тоном, начебто боявся, що той йому не повірить. — Ай, вай, дивна річ, такі хороші люди взяли та й приїхали. Ну, бери, Соломоне, речі! Прошу завітати, дорогі гості!

Трохи згодом Кузьмичов, о. Христофор і Єгорушка сиділи вже у великій похмурій і порожній кімнаті за старим дубовим столом. Цей стіл був тут майже один, бо у великій кімнаті, крім нього, широкого дивана з дірявою клейонкою та трьох стільців, не було ніяких інших меблів. Та й стільці не кожний наважився б назвати стільцями. Це була якась жалюгідна подоба меблів з клейонкою, що віджила свій вік, та з надприродно загнутими назад спинками, які надавали стільцям схожості з дитячими санками. Важко було зрозуміти, яку зручність мав на увазі невідомий столяр, загинаючи так немилосердно спинки, і хотілося думати, що тут винен не столяр, а який-небудь проїжджий силач, що, бажаючи похвастатися своєю силою, позгинав стільцям спинки, а потім заходився поправляти і ще більше зігнув. Кімната здавалася похмурою. Стіни були сірі, стеля і карнизи закопчені, на підлозі тяглися щілини й зяяли діри незрозумілого походження (думалося, що їх пробив каблуком той самий силач), і здавалося, що якби в кімнаті почепили з десяток ламп, то вона не перестала б бути темною. Ні на стінах, ні на вікнах не було нічого схожого на оздоби. А втім, на одній стіні в сірій дерев’яній рамі висіли якісь правила з двоголовим орлом, а на другій — в такій самій рамі якась гравюра з написом: «Байдужість людей». До чого люди були байдужі, — зрозуміти було неможливо, бо гравюра дуже потьмяніла від часу й була щедро засиджена мухами. Тхнуло в кімнаті чимсь цвілим і кислим.

Увівши гостей до кімнати, Мойсей Мойсейович і далі вигинався, сплескував руками, щулився й радісно вигукував, — все це він уважав за потрібне виробляти для того, щоб здаватися надзвичайно ввічливим і люб’язним.

— Коли проїхали тут наші підводи? — спитав його Кузьмичов.

— Одна партія проїхала сьогодні раненько, а друга, Іване Івановичу, спочивала тут в обід і надвечір поїхала.

— А… Проїжджав тут Варламов чи ні?

— Ні, Іване Івановичу! Вчора раненько проїздив його прикажчик Григорій Єгорович і казав, що вони, мабуть, теперечки на хуторі в молокана.

— Чудово. Виходить, ми зараз доженемо валки, а тоді й до молокана.

— Та бог з вами, Іване Івановичу! — жахнувся Мойсей Мойсейович, сплескуючи руками. — Куди ж ви проти ночі поїдете? Ви повечеряйте на здоров’ячко і переночуйте, а завтра, бог дасть, раненько поїдете й доженете кого треба!

— Ніколи, ніколи… Вибачте, Мойсею Мойсейовичу, іншим разом як-небудь, а тепер не час. Посидимо з чверть години та й поїдемо, а переночувати і в молокана можна.

— Чверть годинки! — зойкнув Мойсей Мойсейович. — Та побійтесь ви бога, Іване Івановичу! Ви мене примусите, щоб я ваші шапки заховав та двері замкнув! Ви хоч закусіть та чаю попийте!

— Ніколи нам з чаями та з цукрами, — сказав Кузьмичов.

Мойсей Мойсейович схилив голову набік, зігнув коліна й виставив наперед долоні, наче обороняючись від ударів, з болісно-солодкою усмішкою став благати:

— Іване Івановичу! Отче Христофоре! Будьте ж такі добрі, попийте в мене чайку! Невже ж я така недобра людина, що в мене не можна навіть чай пити? Іване Івановичу!

— Що ж, чайку можна попити, — співчутливо зітхнув о. Христофор. — Це не затримає.

— Ну, гаразд! — погодився Кузьмичов.

Мойсей Мойсейович стрепенувся, радісно охнув і, зіщулюючись так, начебто тільки що вискочив з холодної води в тепло, підбіг до дверей і закричав диким, придушеним голосом, яким раніше кликав Соломона:

— Розо! Розо! Давай самовар!

За хвилину відчинилися двері, і до кімнати з великим підносом у руках увійшов Соломон. Ставлячи на стіл піднос, він насмішкувато дивився кудись убік і все дивно усміхався. Тепер, при світлі лампочки, можна було розгледіти його усмішку; вона була дуже складна і виявляла багато почуттів, але переважало в ній одне — явне презирство. Він начебто думав про щось смішне і дурне, когось терпіти не міг і зневажав, чогось радів і чекав слушної хвилини, щоб дошкулити гострою насмішкою і зайтися сміхом. Його довгий ніс, товсті губи і хитрі, вирячені очі, здавалося, були напружені від бажання зареготатись. Глянувши на його обличчя, Кузьмичов глузливо усміхнувся і спитав:

— Соломоне, чого це ти цього літа не приїжджав до нас у N. на ярмарок, жидів представляти?

Років зо два тому, що дуже добре. пам’ятав і Єгорушка, Соломон у N. на ярмарку, в одному з балаганів, розповідав сцени з єврейського побуту і мав великий успіх. Нагадування про це не справило на Соломона ніякого враження. Нічого не відповівши, він вийшов і трохи згодом повернувся з самоваром.

Зробивши коло стола своє діло, він відійшов набік і, склавши руки на грудях, виставивши наперед одну ногу, вп’явся своїми насмішкуватими очима в о. Христофора., В його позі було щось визивне, бундючне й зневажливе і в той же-час дуже жалюгідне й комічне,