Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Ти несеш у собі найбільший скарб — Розум і Любов. Тобі достатньо внутрішнього світла для гармонійного співжиття з іншими душами у Всесвіті Краси. Злочинцем тебе роблять закони, що тиранічно обмежують творчу волю і штовхають до деградації.

Зруйнуй, Людино, зовнішні закони, хай засяє Закон Серця!

Не жахайтеся смерті. Її нема ! То лиш межа, що відкриває нам нашу власну сутність, опромінену Великою Славою. Відчуйте цю Славу вже тепер, в ілюзорній країні тяжкого життєвого іспиту. Обтрусіте пилюку пройдених стежок з вашого нетлінного вбрання, наблизьте день торжества Держави Світла, до якої прагнуть всі подвижники віків. Женіть геть сум, зневіру і зло! Радість — ваш міст над безоднями! Радістю проходьте понад жахом і хаосом світу! І якщо вам здаватиметься, що ідучий спереду побратим упав у прірву смерті, — не вірте! Він лише зник за поворотом вічної дороги. Нова зустріч — в Батьківськім Домі на Святі Єдності!..»

— Ну й ну! — роздратовано пробурмотів Речислав, відкладаючи убік аркушики. — Змусив мене синочок поринати в еквілібристику прадавніх словес. То там то сям трапляються іскри цікавих думок, власне, їх можна розшукати у манускриптах всіх віків та народів. Проте хлопець пристає з ножем до горла: вирішуй! Що вирішуй? Що я маю сказати йому? Ось тут ще кілька опусів. «Серце Світу». Гм! Ще одна претензія! Далі — «Альтернативна Еволюція». Ну, це м’якше. Безліч мислителів шукали стежку до Утопії, та щось вона заросла чортополохом! Ні, ні, я неспроможний одразу здолати таку купу романтичного маракувашія. Завтра... чи то пак вже нині вранці, я запитаю свого буйного синочка: що я маю вивудити, Вікторе-Будяче, з оцього кучерявого словесного хаосу? Яку рибину бодай елементарного глузду спіймати в потоці фантазувань дивака з двадцятого віку?..

— Батьку, ти прочитав те, що я залишив?

— Дещо. Не все.

— Чому?

— Синку, невже ти волієш, щоб я сп’янів від надмірної порції кучерявих... так, так... саме кучерявих словес!

— І ти не втямив, чому я просив тебе прочитати ці відозви?

— Чому ж, я втямив. Але давай спокійніше. Сідай навпроти мене, зосередься. Гляньмо за вікно, на верхів’я Чорногори. Зверни увагу — природа спокійна, монолітна, певна себе. Чи не варто нам уподібнитися їй... не поспішати... Вічність позаду, вічність попереду, а ми...

— Нема вічності, батьку! — різко заперечив син, і в чорних очах загорілися жарини. — Є лише унікальна мить вибору. Спокій природи — то лаштунки нашого сплячого духу. Пам’ятаєш казку про дрімаюче царство?

— Я все пам’ятаю, синку. Ти хочеш вибору ? Давай говорити гранично відверто. Чого ти жадаєш від мене?

— Тільки одного: знати, чи найближча мені людина здатна збагнути веління миті.

— Якої миті?

— Миті народження. Відкинь дорослу пиху, збагни, що дітям, можливо, відкрито те, що недоступно вам.

— Гм. Я читав ці міркування в манускриптах, які ти мені залишив. Не вважай мене бюрократичною, юридичною звіриною, таким собі паперовим пацюком, що відає лише параграфи законів. Не забудь, що я обраний до Всесвітньої Ради не клопотанням якихось меценатів. Зажди, не перебивай! Я відчуваю, може, різкіше, болісніше від тебе загрозу ветхого способу мислення, що його ми досі не можемо подолати. Досягнення будь-яких ділянок життя, пізнання, розвою космічні, вражаючі, проте вони, безумовно, тупикові.

— То чому ж ти...

— Зажди. Я послідовно висловлю все, що дрімало в мені. Те, що в тобі проривається так хаотично, недисципліновано. Сотні великих розумів ґрунтовно, настирливо замислюються над альтернативними варіантами дальшого поступу, проте...

— Що проте?

— Виступити супроти потоку віковічної еволюції з казковими, романтичними проектами — це все’дно...

— Не еволюції — інволюції, батьку, — рішуче перебив син.

— Яка різниця? Творча лавина чи руйнівна — хіба інерції руху не однаково, хто стане на її шляху? Сонячний промінь життєдайний, і він же спопелить тебе, якщо ти необачно вхопиш лишку світлової смаги. Ми маємо справу з стихійними силами, загнуздати які можна лише переважаючими силами, а не дитинністю !

— Ти не збагнув...

— Е ні, я добре збагнув. Ти і твої друзі — ви, ясна річ, не такі собі невігласи. Добре обізнані з систематикою науки, з висновками світової технологічної практики. Мені зрозуміло, що вам кортить змінити орієнтацію планетарної свідомості, ніби розпочати нову космоісторичну п’єсу.

— Цілком вірно! Переглянути колосальну низку так званих законів, які можуть виявитися не «законами», а лише системою забобонних табу і самообмежень.

— Мій хлопчику! Ось це — якраз найважче. Навіть якщо в цьому є зерно глузду... навіть якщо я стану апологетом отаких божевільних... пробач мені!.. отаких карколомних прожектів... то що можна зробити? Ти переконаєш решту людей — а їх десятки мільярдів, різних — жовтих, червоних, білих, чорних, віруючих, атеїстів? Ти їх схилиш до нового розуміння ? Гурт хлопчаків і дівчаток стулити докупи легко, проте він так же легко й розпадеться! А потужна ріка людства урочисто нестиме свої води далі...

— У вир катастрофи тече твоя ріка! — спересердя крикнув син, труснувши гривою чорно-синього волосся. — А зробити можна на твоєму місці вельми багато. Ми в Дитячій Республіці вирішили звернутися до тебе, як до члена Всесвітньої Ради. У тебе — авторитет, у тебе — право розпочати всесвітню дискусію...

— Ініціаторами якої виступають неповнолітні юнаки й дівчата! — іронічно всміхнувся Речислав, перекладаючи не столі папери. — Ти розумієш, що я поставлю себе в смішне становище? Та й для чого ми сперечаємося? Чому ви, дітвора, не вирішите самостійно провести низку експериментів, які стали б вирішальними для розуміння нових ідей? Хіба вам недостатньо лабораторій, шкіл, технологічних комплексів?

— Батьку! Найстрашніша перепона — деспотія тисячолітньої ноосфери. Опір ваших дорослих стереотипів зруйнує будь-який парадоксальний результат. Нові парості не виростуть