Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Натурницями мене постачав Джері, але я теж старався їх знаходити. Зустрівши молоду жінку, яку, як мені здавалося, буде цікаво малювати, я просив її позувати для мене. Закінчувалося завжди тим, що я малював обличчя, бо не знав, як попросити так, щоб вона позувала оголеною.

Якось я був у Джері і сказав його дружині Дабні:

— Дівчата ніколи не позують мені оголеними, не знаю, як Джері вдається з ними домовитися.

— А ти просив їх?

— О, мені це й на думку не спадало.

Наступна дівчина, яку мені захотілося намалювати, була студенткою Калтеху. Я спитав, чи не погодиться вона позувати оголеною. «Звичайно», — відповіла вона. От і все — це було легко. Просто в мене, напевно, було забагато задніх думок, які заважали спитати прямо.

На той момент я вже багато намалював, і найбільше мені подобалося малювати оголену натуру. Наскільки я розумію, це ще не чисте мистецтво, а щось середнє, але, зрештою, хто знає пропорцію?

Якось через Джері я познайомився з натурницею, яка знімалася для «Плейбоя». Вона була висока на зріст і розкішна. Усі дівчата світу, дивлячись на неї, відчули би заздрість. Але їй самій здавалося, що вона надто висока. Входячи в кімнату, вона горбилася. Я весь час учив її не горбитися, коли вона позувала, адже дівчина була дуже елегантна й ефектна. Врешті-решт я цього добився.

Була в неї ще одна причина переживати: «западини» над крижами. Мені довелося дістати книжку з анатомії і показати, що там кріпляться м’язи до клубової кістки і не в усіх людей видно ці «западини», а тільки в тих, хто має ідеальну фігуру, як вона. Від неї я дізнався, що всі жінки переживають за свій зовнішній вигляд, навіть найпрекрасніші з красивих.

Я хотів намалювати цю натурницю в кольорі, пастеллю, просто заради експерименту. Думав спершу намалювати ескіз вугіллям, а потім розфарбувати пастеллю. Але, намалювавши ескіз і не переймаючись, наскільки хорошим він вийде, я зрозумів, що це один з найкращих моїх малюнків. Я вирішив залишити його як є і забути про пастель.

Моя «агентка» подивилася на нього і захотіла забрати на продаж.

— Ти не зможеш продати його, — кажу, — він на ескізному папері.

— О, забудь, — відповіла вона.

Через кілька тижнів вона повернулася із цим малюнком у красивій рамці з червоною стрічкою і золотим обрізом. Цікаво, наскільки малюнок виграє, коли його вставити в раму, хоча художника, по ідеї, це має засмучувати. «Агентка» сказала, що одній жінці дуже сподобався мій малюнок і тому вони віднесли його в багетну майстерню. Майстер сказав, що існує спеціальна техніка обрамлення малюнків на ескізному папері: пластик використовують тут, пластик використовують там, всяке таке. І от ця дама морочиться з моїм малюнком, а потім агентка приносить його мені. «Думаю, художнику буде приємно побачити, наскільки красивий його малюнок у рамі», — сказала вона.

Мені було приємно. Це ще один приклад, як мої малюнки принесли комусь радість. Тож продавати малюнки мені було в кайф.

Був період, коли в місті працювали топлес-ресторани. Приходиш пообідати чи повечеряти, а там танцюють дівчата без ліфчиків, а потім і взагалі без одягу. Один такий заклад виявився лише за два кілометри від мого будинку, тож я частенько туди заходив. Сідав за столик, писав трошки фізики на серветках із краями зубчиком, іноді малював танцюристок або відвідувачів, просто для практики.

Моя дружина Гвінет, англійка, нормально ставилася до того, що я ходжу в таке місце. Вона казала: «Англійські чоловіки ходять у клуби». Тож це був типу мій клуб.

На стінах ресторану висіли картини, але мені вони не подобалися. Якісь ядучі кольори на чорному оксамиті; сюжети: дівчина знімає одяг або щось у цьому роді — словом, жах. Я зробив симпатичний малюнок зі своєї натурниці Кеті й подарував його власнику ресторану, щоб він повісив його на стіну, — йому дуже сподобалося.

Подарований малюнок приніс корисні плоди. Власник пройнявся симпатією до мене і постійно пригощав мене напоями. Тільки-но я з’являвся в ресторані, як підходила офіціантка з безкоштовним севен-апом. Я дивився, як дівчата танцюють, трохи займався фізикою, готувався до лекцій, малював. Утомившись, робив паузу, дивився шоу, а потім повертався до роботи.

Власник знав, що мене не треба турбувати, тож коли до мене підходив хтось із гостей і починав напідпитку патякати, офіціантка одразу його відшивала. А якщо підходила симпатична дівчина, ресторатор нічого не робив. У нас були дуже добрі стосунки. Його звали Джаноні.

Ще один результат того, що мій малюнок опинився на стіні ресторану: люди питали про нього. Якось підходить до мене хлопець:

— Джаноні сказав, це ваш малюнок.

— Так.

— Симпатичний. Я хотів би замовити вам малюнок.

— Добре. А що вам хотілося б?

— Я хочу таку картину: оголена дівчина-тореадор проти бика з чоловічою головою.

— Гм, мені буде легше, якщо я знатиму призначення малюнка, для чого він.

— Для мого бізнесу.

— А що за бізнес?

— Масажний салон: окремі кімнати, масажистки… ну, ви розумієте.

— Ага, розумію.

Я не хотів малювати оголену тореадорку й бика із чоловічою головою і спробував відмовити його від цієї ідеї.

— А як це сприймуть клієнти, що відчуватимуть дівчата? Заходять чоловіки, їх такий малюнок буде під’юджувати. Ви хочете, щоб вони саме так ставилися до дівчат?

Це його не переконало.

— А уявіть, що копи прийдуть у «масажний салон» і побачать такий малюнок.

— Добре, добре, — каже він. — Ви праві. Треба по-іншому. Я хочу, щоб малюнок не викликав у копів жодних підозр, а клієнтів налаштовував на потрібний настрій.

— Окей, — кажу.

Ми зійшлися на шістдесяти доларах, і я почав працювати над малюнком. Першим ділом треба було придумати, що малювати. Думав я, думав — і нічого іншого, крім оголеної тореадорки, придумати не міг.

А потім вирішив зробити так: намалюю дівчину-рабиню у стародавньому Римі, яка робить масаж якому-небудь важливому римлянину, скажімо, сенаторові. Раз вона рабиня, то в неї відповідний вираз обличчя. Вона знає, що буде далі,