Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

На жаль, я забув путівник у готелі, але думаю про себе: «Я знаю, чому ці картини не знамениті — бо вони посередні». Дивлюся на ще одну картину: «Ого, а ця добра». Дивлюся на інші: «Оця добра, ця теж, а ця так собі». Я ніколи не чув про ці картини, але вирішив, що всі хороші, за винятком двох.

Я пішов у так звану Залу Рафаеля і помітив те саме — картини різного рівня. Кажу собі: «Рафаель непостійний. Не завжди картини йому вдавалися. Іноді дуже добрі, іноді посередні».

Повернувшись у готель, я відкрив путівник почитати про Сікстинську капелу: «Під картинами Мікеланджело висять чотирнадцять робіт Боттічеллі, Перуджино, — далі йде перелік великих імен, — і дві роботи такого-то, які поступаються їм у мистецькому значенні».

Я вразив сам себе — зміг побачити різницю між шедеврами мистецтва й прохідними роботами, хоч і не міг виразити її словами. Учений у тобі завжди думає, що знає, що робить, і ти з недовірою ставишся до художника, який каже: «Це прекрасно» або «Це не дуже добре», — але не може пояснити чому саме, як ото Джері казав про малюнки, що я йому показував. Але от і я вляпався: виявляється, я теж можу відрізнити овець від козлів!

Секрет Зали Рафаеля виявився простий: майстер написав тільки кілька картин, решта — роботи його учнів. Мені сподобалися ті, що писав Рафаель. Я відчув себе справжнім цінителем мистецтва і впевнився, що в цьому плані я людина небезнадійна.

Хай там як, той хлопець із класу малювання і красива натурниця кілька разів приходили до мене додому, я пробував малювати її і вчився в нього. Після багатьох спроб я врешті-решт намалював, як мені здалося, пристойну картину — голову натурниці. Перший успіх дуже схвилював і підбадьорив мене.

Я настільки впевнився в собі, що спитав свого старовинного друга Стіва Демітріадіса, чи не погодиться його дружина позувати мені, а натомість я подарую йому її портрет. Він розсміявся:

— Якщо вона хоче витрачати час на те, щоб тобі позувати, то заради бога, ха-ха-ха.

Я ретельно працював над її портретом, і коли він його побачив, то негайно перейшов на мій бік:

— Це просто прекрасно! Можна зробити фотокопію портрета? Я хочу послати матері у Грецію!

Мати Стіва ще не бачила жінки, з якою він одружився. Мені було дуже приємно думати, що я досяг таких успіхів, що хтось захотів тримати в себе мою картину.

Щось подібне відбулося на художній виставочці, влаштованій одним хлопцем у Калтеху, — я дав туди два малюнки і картину. Він сказав:

— Треба вказати біля малюнків ціну.

Я подумав: «Дурня якась, я ж їх не на продаж виставляю».

— Але це робить виставку цікавішою. Якщо ви не проти розлуки з ними, просто вкажіть ціну.

Після виставки хлопець-організатор сказав, що один малюнок купила якась дівчина і хоче поговорити зі мною, щоб більше про нього дізнатися.

Малюнок називався «Магнітне поле Сонця». Для цього малюнка я скористався прекрасною фотографією протуберанця, зробленою сонячною лабораторією в Колорадо. Я розумів, як магнітне поле Сонця утримує язики полум’я, і на той момент виробив певну техніку малювання магнітних силових ліній (уявіть, як вітер лоскоче довге дівчаче волосся). Мені хотілося намалювати щось красиве, до чого інші художники не додумалися: як сходяться, розходяться і переплітаються складні лінії магнітного поля.

Я розповів усе це їй і показав фотографію, яка дала мені ідею.

А дівчина розповіла мені свою історію: вони з чоловіком приходили на виставку, і обом дуже сподобався малюнок. «Давай його купимо», — запропонувала вона.

Її чоловік із тих людей, які спонтанно нічого не роблять. Він сказав: «Давай подумаємо».

І от вона подумала, що за кілька місяців у нього день народження, у той самий день повернулася на виставку і купила малюнок сама.

Увечері він прийшов з роботи без настрою. «Що таке, любий?», — питає вона. А виявилося, що він теж подумав: «Треба купити цей малюнок» — повернувся на виставку, а його вже хтось купив. Так вона зробила йому сюрприз на день народження.

Раніше я був дуже далекий від мистецтва, але ця історія знову нагадала мені, що мистецтво — річ недаремна. Воно може приносити людині радість. Ти можеш зробити мистецьку штуку, яка сподобається людині настільки, що вона радітиме, отримавши її, або засмутиться, не отримавши. У сфері науки це відбувається якось опосередковано: ти не знаєш людей, які оцінили твою роботу.

Я зрозумів, що продати малюнок означає передусім не заробити грошей, а впевнитися, що він дістався людині, яка справді його хотіла, комусь, хто засмутиться, його не отримавши. Це було цікаво.

Отож я вирішив продавати свої малюнки. Але я не хотів, щоб люди їх купували тільки тому, що це намалював професор фізики (їм же вміти малювати не належиться), тому придумав собі псевдонім. Мій друг Дадлі Райт запропонував ім’я «Au Fait» («О Фе»), що по-французьки означає «зроблено». Я вимовляв його «Офей»; виявилося, що так чорні називають білих. Зрештою, я білий, так що все було гаразд.

Одна моя натурниця захотіла, щоб я намалював для неї малюнок, але в неї не було грошей заплатити. (У натурниць не буває грошей, якби були, вони не працювали б натурницями). Вона запропонувала позувати безкоштовно тричі, якщо я подарую їй малюнок. «Навпаки, — кажу, — я подарую тобі три малюнки, якщо ти один раз будеш позувати безкоштовно».

Вона повісила один малюнок у своїй кімнатці, його помітив її бойфренд. Малюнок так йому сподобався, що він захотів замовити мені портрет дівчини. Він був готовий заплатити за нього шістдесят доларів. (Мій цінник ріс :).

Потім у неї з’явилася ідея стати моєю агенткою і заробити на моїх малюнках якісь гроші. Вона, мовляв, буде їх продавати і всім казатиме: «В Альтадені з’явився новий художник…». Було весело потрапити в інший світ! Вона прилаштувала мої малюнки в «Балокс», найелегантніший універмаг Пасадени. Вони із жінкою з художнього відділу універмагу відібрали деякі малюнки — малюнки рослин, я був зробив їх раніше (і мені вони не подобалися) і вставили їх у рамки. Я отримав офіційний документ із «Балокса»,